Спеціалісти запевняють, що на Менщині потопу не буде
Сорок три роки тому Макошине затопила Десна. Про це записано у щоденнику, котрий ретельно зберігає Антоніна Хмельницька.

Потужні снігопади, котрі небесна канцелярія звалила на наші голови наприкінці березня, не викличуть великої повені. Принаймні такі прогнози висловлюють метеорологи.

Човном і хліб, і пенсію

Корови не плаватимуть і вода у хатах цього року не стоятиме. А от жителям Червоного Маяка, Остапівки, Куковицького та Червоних Лук традиційно доведеться певний час побути відрізаними від «великої землі». Хоча доставку продуктів, пошти, пенсій та надання медичної допомоги для них організовано.

Про це повідомив завідувач сектору з питань цивільного захисту та охорони праці Менської РДА Сергій Леп’явко:

– Маємо запас пального, човен, двигун виділено облдержадміністрацією, – зауважує Сергій Михайлович. – Тож мешканці згаданих населених пунктів будуть забезпечені усім необхідним. Доставимо при потребі й медика. Енергетики також заздалегідь перевірили стан повітряних ліній над Десною, в Задесенні, тому неприємних сюрпризів не повинно бути.

У когось вода підтопить погреби, заповнить вигрібні ями. Решта жителів району відбудуться перевзуванням у гумові чоботи.

Ще 7 березня обласний центр гідрометеорології прогнозував, що рівень води в Десні підніметься на 500 – 540 см. Але після рясних березневих снігопадів була оприлюднена інша цифра: 630 – 670 см.

Для порівняння: торік цей показник становив 578 см, а середній, виведений за 130 років спостережень, – 699.

За останні роки найвище піднімалась вода у 2006 році – на 691 см. А от у далекому 1970 році Десна розгулялася на славу! Вода у річці тоді піднялася на 876 см і затопила чималі території, наробила лиха. Старожили й досі згадують, як у Макошине плавали армійські «амфібії».

Води

у хаті було по коліна

Антоніні Хмельницькій з Макошине тоді було 10 років, вона добре пам’ятає ту повінь. Бо їй разом із мамою, татом і двома старшими братами довелося тиждень жити у чужій хаті: у їхній власній було по коліна води.

– Нам не звикати до розливів, кожної весни чекали і чекаємо їх, – каже жінка. – А тоді справді було аж моторошно. Пам’ятаю, йшли вранці до школи – вода за загородями ще була, низинку затопила. А потім все прибуває і прибуває, вже коло двору, біля хати. Спати полягали – чуємо, як під підлогою хлюпоче. А вранці вже у воду ноги з ліжка поспускали. Батько з хлопцями давай мерщій шафи на цеглини встановлювати, піднімати усе. Налило по коліна. Тоді батьки попросили сусідку, щоб пустила у свою нежилу хату. Корову прив’язали у кінці городу. Тато й мама вели щоденник, ті події добре описали. Ось дивіться – цілий репортаж.

Дійсно, на пожовтілих аркушах акуратним почерком виведено чорнилами: «…Пішла вода. Залило. Перебули тиждень у сусідки»…

– Коли повернулися додому, я, мала, аж розстроїлася. Чомусь думала, що вода усю підлогу вимиє начисто, а вийшло навпаки. Отакенний шар глею, – показує Антоніна Олександрівна на пальцях відстань сантиметрів 10. – Ох, попомили ми тоді, попотягалися з відрами! І все одно згадую ті події весело, бо ми ж дітьми були. Пам’ятаю, як із сусідським хлопчаком сіли коло двору у човен, загралися, оговталися, як вода понесла. А ми вдіяти нічого не можемо, ще малі! Занесло нас далеко, до острівця пристали. Батько потім ще одним човном по нас приплив, забрав. А ще згадую, як вітер налетів, кладки, паркани повалив, вода, як море, бушує. Страшно було! Дивина була, як плавали армійські «амфібії», худобу виловлювали й перевозили.

Антоніна Олександрівна каже, що розливу кожного року чекає з нетерпінням:

– Така краса тоді навкруги! І цвісти усе буде, і луги буятимуть, з сіном будемо. Води не боїмося. Колись тут кладки будували – цілі довжелезні мости. А нині, як розіл­лє, городами певний час ходимо. Нічого, по парканах не лазимо, як колись…

А ось такою була весна 1970 року у Макошине:




Коментарі закриті.