Готельний сервіс у МеніПопутниця з рейсового автобуса «Київ – Корюківка», дізнавшись про мої наміри поселитися у Мені в готелі «Десна», настійливо відмовляла від необачного кроку.

-Боже Вас сохрани там ночувати! Люди кажуть, що задубіти можна. Простудитесь чи якоїсь зарази наберетеся, – застерігала сердобольна менянка. – Ходіть до мене ночувати. Квартира велика, місця вистачить.

На всяк випадок диктує свою адресу та номер мобільного. За кілька годин, коли промерзну до кісток, неабияк пожалкую, що не послухала мудрих застережень.

На сайті «Путеводитель по Чернигово-Сиверщине» у переліку рекомендованих готелів є і «Десна», підпорядкована ТОВ «Олімп». Тому, їдучи в Мену, ні на мить не сумнівалась щодо комфортних умов проживання. Тим більше, що з часом не стерлися приємні враження про цей готель радянських часів – тоді один із кращих на Придесенні.

Кореспонденти «Комсомольського гарту», де працювала й автор цих рядків, завжди охоче їхали у відрядження до Менського району: передусім через відсутність проблем із проживанням.

Хвиля подиву й розчарування огорнула мене лишень переступила поріг будівлі. Перукарні, салони, крамниці, всілякі офіси, магазин секонд-хенду – ознака сьогодення. Шість кімнат – власне готель. Оглядаю всі, щоб зорієнтуватися в ціні й в умовах перебування.

Місце в тримісному номері першої категорії (з холодильником і телевізором) з оплатою за добу 200 гривень розцінюю як прояв марнотратства. Одномісний з гарячою водою в крані (правда, чомусь без телевізора, але із обігрівачем) за 150 грн. теж поза лімітом коштів. Зупиняюсь на одномісному – за 100 гривень, без холодильника, телевізора, обігрівача, гарячої води. Такий собі «літній варіант» посеред зими (добре, що не в період недавніх тріскучих морозів). Сподіваюся на власну мужність і багаторічне журналістське загартування.

Олександр Бурка представляється «завгоспом» і читає лекцію про вартість енергоносіїв, про фінансові труднощі закладу. Нагадую, що 100 гривень за холод і бруд – плата достатня.

– За правилами протипожежної безпеки не можу видати обігрівач, розетки ненадійні, ще спалите готель, – додає співрозмовник. – Беріть інший номер.

– Можливо, посторожите й постежите за електрокаміном, доки спатиму, щоб не сталося біди? – зненацька хапаюся за рятівну соломинку.

– Не положено, – відрізає керуючий і завгосп в одній особі.

Він спатиме вдома в теплі, а я всю ніч шукатиму порятунку від холоду, закутуючись в усі наявні старенькі ковдри. Вранці намагатимусь знайти покоївку, щоб попросити її зігріти чаю. Марно, бо зміна у неї скінчилася о сьомій ранку. Ключ, як з’ясувала по мобільному, треба кинути через незакрите віконце кабінету адміністратора.

Дивний графік, дивні правила проживання, дикий сервіс (мабуть, новітні віяння приватного закладу).
Нехай би холодне приміщення і без благ цивілізації, але хоча б чисте. Стіл і його шухляди, стілець (до слова, ці меблі, як і постіль, ще часів царя Гороха), підлога давно не бачили води й дезінфікуючих засобів. Липкі вимикачі, стіни й стеля – у «візерунках». Боязко до чого-небудь доторкнутися. Змилок лежить без мильниці (за санітарними стандартами, в готелях повинні бути рідке чи одноразове мило). Не кажу вже про одноразові капці, паперові рушники для рук, склянку та графин для води – такі звичні складові сервісу будь-якого сучасного готелю, проживання в якому дешевше, аніж в «Десні».

Посуд і чайник теж «не положено». За що ж заплатила 100 гривень та 1 гривню туристичного (?) збору? За холодний і брудний нічліг? За неповагу? За загрозу здоров’ю (до Чернігова наступного дня повернулася з високою температурою)?

На жаль, іншого готелю у райцентрі немає: отож, приїжджі в ситуації безвиході змушені проживати тут. На календарі ж ХХІ століття, й Мена крокує в Європу. Не важливо, хто власник готелю. Головне – життя й інтереси клієнта-гостя.

Коментарі закриті.