Вони не з лінивого десятка. До людей – з добром, у спілкуванні – щирі. Біля Солохненків не треба ставити людину, яка б контролювала глибину оранки, якість збирання зернових чи як там вони дискують або культивують. По совісті усе у них, від усієї хліборобської душі.

У Володимира Солохненка трактор працює, як годинник.

Інститути життя

Глава роду Михайло Григорович уже на за­служеному відпочинку. Він не знає ліку тим гектарам і кілометрам, які обробляв протягом усього свого трудового життя. Ніхто у сільгоспкооперативі «Авангард», де працював Михайло Солохненко, не пригадає такого, щоб у трактора його було брудне скло, чи щось у агрегаті стукало. Працював трактор, як відрегульований годинник.

А рівнятися і брати приклад Михайлу було з кого. Його брат, нині уже покійний, був ланковим по вирощуванню картоплі у цьому ж таки господарстві. Він, здається, і жив у полі. Орденів цілий ряд, медалі прикрашали його груди. Михайло вчився у нього, хоча і сам іноді підказував уславленому родичу.

Обоє були так віддані роботі, що усі  тільки дивувалися: а коли ж вдома встигають порядки наводити, за хазяйством дивитися? Лад, достаток в оселях, розуміння у сім’ї – це Солохненкам легко давалося, бо навчилися ощадливо і розумно використовувати кожну годину, хви­лину.

Михайло Григорович у разі потреби пересідав за кермо силосного комбайна. І шоферував, і зерно дорідне збирав. Словом, його руки золоті і світлий розум, а ще висока відповідальність за будь-яке доручене діло завжди цінувалися у господарстві.

Син Володимир з раннього дитинства не тільки спостерігав за роботою батька, а в усьому намагався бути схожим на нього. Бо він хоча і не кінчав вишів, однак досвіду і уміння у передового механізатора вистачить не тільки для сина, а на усю чоловічу половину Солохненків. Ін­ститутом для Михайла Григоровича стало саме життя.

Дорога додому

Володимир, наслідуючи батька, вивчився на шофера. Деякий час працював у Чернігові на КамАЗі, заробив грошей на власний дім. Збудував та й став жити у ньому зі своєю сім’єю. На роботу влаштувався в той же «Авангард».

– А куди ж ще? – щиро дивуєтьсь чоловік. – На заробітки їхати – то не для мене. Я вирішив сюди, де знаю ледь не кожне поле, знайомий з усіма механізаторами. Та й господарство наше – одне з кращих у районі, де і робочі руки у славі, і заробіток стабільний. Чого ж шукати кращого, як воно під боком?

І пішов Володимир Михайлович тореною батьковою стежиною – працює на Т-150, оре, дискує, культивує лани господарства, а у гарячу жнивну пору сідає на зернового комбайна «Славутич» і збирає урожай.

«Наше слово» застало механізатора на культивуванні поля під засів кукурудзи під Данилівкою. Спека обідня така стояла, що і дихати важко, а як же Володимиру Михайловичу у старенькій задушливій кабіні трактора, де і не пахне кондиціонером?

Нормально. Звикуже за стільки років, – почула у відповідь.

Розповів Володимир Солохненко, що поля у сільгоспкооперативі усі різні, вірніше, склад їх ґрунтів. Тому і оранка не однакова, і дискувати та культивувати доводиться за індивідуальними підходами до кожного лану.

– Норма ось у мене на культивуванні 20 гектарів за день, – ділиться механізатор, – не було ще такого, щоб я її не виконав. Приміром, ось на цьому полі, де ми зараз, багато сухого коріння пирію, що намотується на культиватор. Доводиться вручну його позбавлятися. Звичайно, набагато легше культивувати після дискування. Та не завжди так виходить.

Пожурився Володимир Михайлович на недолугу економіку у галузі сільського господарства.

– Пальне – дорожнеча неймовірна! А запчастини до тракторів і комбайнів які? На тиждень чи місяць вистачає, а тоді знову виходять зладу, нові треба купувати. Знову ж ціни кусючі на них. Я часто, ледь не щодня дивуюся розміркованості нашого голови сільгоспкооперативу Володимира Прищепи. Він, як той умілий капітан, упевнено веде потужного корабля між рифами – підводними і наземними. Усі у господарстві, хто працює, мають стабільний заробіток, з комори можна виписати на пільгових умовах продукти харчування. Людей праці голова шанує, а п’яницям і ледарям не дає поблажки. Де тільки Володимир Федорович бере наснагу для щоденних буднів з їх проблемами? Він же і ночами не спить – перевіряє роботу охоронників, сторожів.

До гурту хліборобського

Дідовим і батьковим шляхом прийшов до «Авангарду» і син Володимира Солохненка Роман. Інститутом його теж стало життя. Ще навчаючись у школі, здобув у Степанівському навчальному комбінаті спеціальність водія.

Уже працюючи в господарстві, освоїв трактор Т-170, на якому оре, дискує поля. У жнива пересідає на «Славутич» і збирає золоте збіжжя.

Йому є у кого вчитися, є в кого питати поради, є на кого рівнятися. Це з одного боку, а з іншого – не можна орати з огріхами, не можна занехаювати трактор чи комбайн, не можна у робочий час спинити агрегат і поніжитися у затін­ку лісосмуги. Бо так ніколи не робив його дід і так не робить батько. А йому теж зась!

Солохненків рід не з тих, що працює за принципом «стук-грюк – аби з рук». Цей рід поважає себе, цінує землю, на якій живе і заробляє собі на прожиток, а ще віддано любить справу, якій себе присвятили.

Коментарі закриті.