Солдатські трикутники  і похоронки 13-річна листоноша Ольга доставляла пішки
Ольга Гуза (на знімку зліва) чи не щодня провідує найстаршу жительку села свою сусідку Оксану Фесюн.

Вижити у цім світі і залишатися оптимісткою допомагають їй почуття гумору і велика любов до людей.

Два класи і коридор

Народилася і зросла Ольга у Пам’ять Леніна. Усі 83 роки свої прожила тут, де її пуп закопаний.

– До війни я встигла тільки два класи закінчити, а далі у село прийшли фашисти, – пригадує Ольга Гаврилівна.

А після звільнення від чужинців селяни взялися за відбудову свого населеного пункту.

– Орали корівками, тими, що німець із собою не забрав, заступами землю копали, – зітхає бабуся. – Втомлювалися дуже.

Якось тодішній голова колгоспу Данило Чичкан запропонував Ользі стати листоношею.

– А мені ж тільки 13 виповнилося, дитина ще, куди мені таку відповідальність на себе брати? Та голова наполіг. Показав мене тодішньому начальнику районної пошти Петру Герасименку, умовив його взяти мене на роботу.

На свій хліб

Ольга роботи не цуралася. Вдома матері все допомагала, адже батько був на війні. Доки іти в Мену за поштою, дівчина повинна була заправити гасом усі лампи (у конторі колгоспу, бригаді, клубі), повимітати всюди, помити підлоги.

– Ото як набігаюся із самого ранку, аж сорочка мокра, а тоді біжу навпростець через поля в Мену на пошту, – каже Ольга Гаврилівна. – З кошовкою ходила. Ні газет тоді, ні журналів ніхто не передплачував. Доставляла своїм односельцям солдатські трикутники, гроші дітям за вбитих на війні батьків. Купюри були великі, якраз по розміру дна кошовки.

Важкою була робота не тільки фізично.

– Як надходила комусь похоронка, вона мені такою важкою здавалася, просто руки пекла, – пригадує бабуся. – Ото дійду до хати, де живе молода вдова, а вона ще про те і не знає, стою-стою під хвірткою – не сила її відкрити… А тоді, ніби не своїми ногами, переступаю поріг хати і мовчки кладу злощасний папірець на стіл. А сама вилітаю з оселі, як ошпарена, аби не чути плачу та криків нещасної родини.

А то був такий випадок. Багатьох дівчат із села вивезли у Німеччину. Дехто з них повертався, а решту чекали з нетерпінням їхні рідні.

– Пам’ятаю, як Галя Жиркова прибула з неволі і розповіла, що Ольга Чичкан на тиф захворіла. І ось ця Ольга надіслала листа додому, її мати попросила мене його прочитати. Не знаю, вчула вона хоч щось з написаного дочкою, бо дуже плакала і побивалася за своєю кровинкою. Вона сльози ллє, і я, читаючи листа. Богу дякувати Ольга одужала і повернулася до своїх рідних.

Зранений, але живий

Батько Ольжин повернувся з війни зраненим до невпізнання.

– Його з поїзда викинули у Макошине помирати, а добрі люди знайшли, впізнали і нам повідомили. Мати волами поїхала і привезла його додому, – розказує Ольга Гаврилівна. – Вилікувався, у колгоспі пасіку стеріг, дожив до 94 років.

Ольга поштарювання залишила, стала працювати на молотарці у колгоспі. Якось покалічила руку.

– Косила, жала, копала, стоги із сіном складала. Волами з Макошине шлак возила на будівництво дороги з Мени, – пригадує бабуся. – А тоді була ланковою по вирощуванню коксагизу.

Заміж Ольга вийшла за сільського хлопця Івана Гузу. Весілля було, як і в усіх молодят – з піснями, музиками і скринею з нехитрим посагом.

– Скоро мого Івана в армію на три з половиною роки забрали, а на моїх руках залишились його хвора лежача мама і п’ятирічна сестричка. Важко сім’ї було без чоловічої підтримки. Я народила первістка, який у пологовому і помер, – втирає сльози Ольга Гуза.

Коли чоловік повернувся додому, у родині з’явилися дві донечки і синок. Іван її працював на залізниці, вона – у колгоспі. Діти росли, подружжя новий дім збудувало.

– Шкода, тільки два роки не дожив мій хазяїн до нашого золотого весілля, про яке ми обоє так мріяли, – каже бабуся. – Але нічого, життя триває. Маю шестеро онуків, сімох правнуків.

Ольга Гаврилівна багато чого знає і пам’ятає про історію свого села. Залюбки ділиться спогадами про минуле з учителями, культпрацівниками, аби ті записувала її оповіді для майбутніх поколінь.

– Молодою я любила жартувати. Та й тепер з гумором дружу, так легше жити, – посміхається жінка. – Був час, коли у півчій співала, псалтир за померлими земляками читала. Життя – складна річ. Переживати усе треба гідно, не падати у відчай і бачити у цьому світі всі барви веселки.

Коментарі закриті.