Солдат, який віддає життя, заслуговує на вшанування
Анатолій Соляник продовжуватиме робити те, що, як він переконаний, повинен: нагадувати суспільству, що без відданих хлопцями життів, можливо, не було б і нас сьогоднішніх.
Фото Володимира ЗАЇКИ. «Урядовий кур’єр».

Людська пам’ять не досконала. Що здається невмирущим сьогодні, завтра тускніє, а за місяць іде в небуття. Жахи війни в Афганістані відійшли в минуле, час стер із народної пам’яті імена тисяч героїв.

Теперішня війна на сході нагадала: самопожертви солдат не повинні зникати з суспільної пам’яті. Інакше суспільство не цінуватиме свободи, тому житиме в рабстві.

На жаль, слабка морально держава та слабкі матеріально громадські організації наразі не здатні забезпечити масовану інформаційну підтримку, щоб змогти донести до свідомості кожного громадянина України просту річ: сьогодні, як і 25 років тому, знову хтось помер за нас. І ми йому винні.

Де безсила держава, там всесильна людина. Це довів Анатолій Соляник – уродженець Миколаївки Менського району, прикордонник, воїн-інтернаціоналіст, що до 1989 року служив у частині 2066 Пянджського прикордонного загону в провінціях Тахар і Кундуз (Афганістан).

Анатолію Солянику, вже інваліду та батьку трьох дітей, якось потрапила до рук книга «Окликом з вічності», де йдеться про українців, що загинули в Афганістані. Увагу Анатолія привернула розповідь про рядового Олександра Новікова, також прикордонника, який служив у Хорогському прикордонному загоні в Таджикистані, нагородженого орденом Червоної Зірки (посмертно).

Загін, в якому Олександр виконував обов’язки механіка БТР, повертався з бойового завдання, коли поблизу кишлака Калай-Хумб їх раптом накрили вогнем. БТР зупинився, екіпаж почав обстріл вогневих позицій моджахедів, прикриваючи собою піхотинців-побратимів. Пряме попадання в БТР з гранатомета звалило машину в річку, що протікала поблизу. Це було 25 квітня 1985 року.

Здавалося, війна породжує безліч подібних трагічних випадків. Особливість цього – в безіменності героя, його забутті всіма. Батьки Новікова померли, а з ними померла і пам’ять про людину. Нікому не було справи до 21-річного хлопця, який кликав вогонь на себе, чим зберіг життя десяткам інших, які зараз, може, ростять внуків та радіють життю. Без рідні – отже, приречений на небуття. З цим Соляник миритися не хотів.

Наприкінці листопада 2014 року в спеціалізованій школі №127 м. Києва, де Олександр Новіков учився, Анатолій Соляник у присутності своїх побратимів із Восьмої афганської сотні, школярів урочисто відкрив меморіальну дошку Олександра Новікова.

– Я був шокований, коли, звернувшись за допомогою до відповідних громадських організацій, у результаті отримав нуль. Невже наші душі так зачерствіли? Що з нами трапилось, люди? – риторично запитує Анатолій Соляник.

Відкрити меморіальну дошку в нашій країні, як виявилось, непросто. Треба було зібрати величезну кількість дозволів, паперів, оббивати пороги численних інстанцій… Та мети досягнуто: дошка встановлена, учні, а через них і їхні батьки пам’ятатимуть про видатного випускника школи №127, котрий поклав життя за побратимів та Батьківщину.

– Солдат, який віддає життя, заслуговує на належне вшанування. І хай інші беруть приклад, роблять те, що їм належить робити. Якщо проста людина, як от я, батько трьох дітей, інвалід, може це робити, то чому ж вони цього не можуть? – говорить ініціатор та натхненник встановлення меморіальної дошки.

Анатолій Соляник досягнув одразу кількох цілей. Перша – вшанував пам’ять загиблого воїна-афганця та через нього – пам’ять інших солдатів, які воювали на чужій землі. Друга – довів, що ентузіазм однієї людини здатен робити те, чого інколи не спроможні зробити громадські організації та органи влади. Третя – дав нащадкам наочне нагадування про ті буремні часи, які так болюче перегукуються з сучасністю, чим, можливо, заклав не в одного школяра відчуття відповідальності перед воїнами, які воюють за них.

Володимир НАБОК, спеціально для «Нашого слова».

Коментарі закриті.