DSC_3737Коло хати у Павла Прохоровича порядок. Під вікном привітно квітнуть нарциси, кущі смородини акуратно обкопані. Навіть виноградна лоза є. Фото автора.

«Прошу написати у найближчій газеті про мого діда – Павла Прохоровича Педя. Він – ветеран війни, інвалід першої групи. Це золота людина – все вміє і все у нього до ладу». Лист Яни Орловської з Жовтневого переконав працівників редакції у тому, що з Павлом Прохоровичем треба неодмінно познайомитися.

Із листа онуки Яни Орловської:

«Може також знайдуться люди, які посприяють тому, щоб у дідуся був телефон, адже живе один і не має можливості зв’язатися з рідними, коли йому потрібна допомога».

Двоє на «острові»

Шлях на Педів хутір, що під Слобідкою, виявився не з простих. Подекуди редакційною машиною ледь проїхали – ще не вгамувалася весняна вода. На хуторі побачили дві хати, окрім Павла Прохоровича, там мешкає ще чоловік середніх літ. На цьому острівці розміреного сільського життя панує спокій, тільки десь далеко гуркоче трактор, а по городу діловито проходжується лелека.

Уже шість років 88-річний ветеран живе у хаті сам – відколи померла дружина. Нажили Педі п’ятеро дітей, десятеро онуків та 12 правнуків. Усі Павла Прохоровича провідують, але не так часто, як йому б хотілося.

«Залізяка, дерев’яка та ременяка»

На війну забрали Павла у 1943-му. Парубок тільки одружився з красунею Галею. Не встиг відквітнути їхній медовий місяць, як Павло опинився у лавах новобранців із рушницею в руках.

– Нас навчили, що ружжо складається із трьох частин: залізяки, дерев’яки та ременяки, – жартує чоловік. – Молодих і недосвідчених послали в саме пекло – форсувати Дніпро. Дві бочки, зверху дошки і пливи як хочеш. А німець так бомбив – мамочко, рятуй! Вода у Дніпрі була вкрита кривавою піною. За ніч переправились, проте на другий берег ріки вибралися далеко не всі.

Після форсування провоював недовго: був тяжко поранений у руку. Проте встиг пробратися у тил ворога та привести звідти німецького «язика». За це був нагороджений орденом Слави першого ступеня.

Наші танки – кращі

Поранений солдат спочатку потрапив до госпіталю у Макошине. Відпросився на пару днів додому та трохи забарився із поверненням – госпіталь евакуювали. Довелося наздоганяти. Лікувався Павло спочатку в Курську, згодом – у Іркутську, неподалік від озера Байкал. Після виписки потрапив до запасного полку у місті Горки-4, там ремонтував танки, згодом продовжив це саме заняття у Мінську.

– Лагодив і радянські, й американські танки, – каже Павло Прохорович, – наші мені більше подобались.

Самому важко

Після перемоги у званні старшого сержанта Павла Педя комісували. Він до пенсії працював у колгоспі, порався коло худоби. Зараз сам топить піч, варить та прибирає. Провізію привозять діти, онуки та сусід. Хоч і важко живеться ветеранові самому, та він при розмові часто посміхається, ще й жартує. У своєму поважному віці має тверезий та ясний розум.

– Радіо та телевізор не люблю, не подобається мені те, що там розказують. Та і зір вже маю дуже слабкий, – каже Павло Прохорович. – Єдину газету передплачую – «Наше слово». А як же без нього?

Поки спілкувалися, розхвилювався старенький. Показав фотоальбом зі світлинами рідних та близьких йому людей. На прощання потис мені руку, ще й добру пригоршню цукерок дав на дорогу. Справді, золота людина.

Коментарі закриті.