Сільський дитсадок рятує дітей
Вихователька дитсадка Ірина Дубина організовує для малечі цікаві конкурси, розваги, ігри.
Сталося так, що трирічна Надійка з мамою змушені були покинути Бірківку і переїхати у П’ятихатки, що на Дніпропетровщині. Батько на сім’ю махнув рукою… Але життя повернуло по-іншому, мала батьківщина покликала назад.

Повернулися

– У П’ятихатках мешкала моя бабуся, мамина мама. Жили ми з нею до мого семирічного віку, – розказує Надія Олексіївна. – Мама працювала у Кривому Розі, там і я свого часу закінчила десятирічку.

Далі були навчання на філологічному факультеті Харківського педагогічного інституту і робота за фахом у Криворізькій школі-інтернаті.

– У гості до родичів у Бірківку ми їздили ледь не щороку, – розповідає жінка. – Я вже мала сім’ю, отож гуртом милувалися природою села. А тоді сталися збої у здоров’ї донечки, чоловік-чорнобилець почувався недобре – далося взнаки проживання у промисловому регіоні. Отож на сімейній раді було вирішено їхати на Чернігівщину, шукати там роботу, житло.

Спочатку Дюміни пожили трохи у родичів у Бірківці, а тоді дядько порадив кинути якір у Мені. Мовляв, місто є місто, а в селі що на той час було? Ні газу, ні води. Міським Дюміним важко було без цих цивілізованих зручностей, до яких вони уже звикли. Дядько порадив пошукати щастя у тодішньому колгоспі імені І.Д. Сидоренка (нині це ск «Аван­гард»). Мовляв, близько до траси на Бірківку, сумки з провізією йому буде зручніше з села передавати. Так і вирішили.

– Прийшла я до тодішнього голови господарства Михайла Кота і стала просити і за себе, і за чоловіка, аби надав нам якусь роботу, а згодом – і житло. І якось так усе швидко вирішилось на нашу користь. Мене було призначено завідувачем колгоспного дитсадка, будівництво якого завершувалося, а мій Микола Васильович пішов шоферувати. Рік ми жили на приватній квартирі, хоча голова надав нам гуртожиток. Згодом отримали просторий дім, у якому живемо і зараз.

Стала годувальницею

Так склалося, що колгоспний садок довго не проіснував. Бо мінялися керівники господарства, у кожного був свій стиль роботи. Одному із них садок став фінансовим тягарем, тож він його закрив. А без роботи лишився увесь його персонал, у тому числі і Надія Дюміна.

– Садок був укомплектований відповідальними і добре знаючими свою справу кадрами, – пригадує жінка. – Достатньо було інвентарю, меблів, продуктів. Нічого не стало – продали, розтягли. Тепер он приміщення руйнується, занепало повністю. А як же діткам було добре в дитсадку, батьки були спокійні за них…
Працевлаштуватися Надії Дюміній все не вдавалося. А діти росли, навчалися, їх одягти-взути треба. Чоловіку постійно не здоровилося. Де брати гроші?

Санаторій «Остреч» став для Надії Олексіївни рятівним колом. Взяли її туди вихователем. Роботу свою знала і любила, працювала охоче. Та незабаром поповзли чутки, що здравницю закриють, а всіх її працівників відправлять на облік до центру зайнятості. Стали вони один за одним шукати іншу роботу. Надії Дюміній підвернулася посада завідувача дитсадка у Волосківцях. Погодилася, хоча добре знала, що долати відстань з Мени до села щодня – це не так просто. Домашні теж переживали за неї – літа вже не молоді, а як у негоду добиратися?

Та Надія Олексіївна вирішила стати, як вона сказала, годувальницею сім’ї, бо чоловік уже вийшов на пенсію, хвороби його обсіли, тож про якийсь підробіток не було й мови.

– Садочок я прийняла з радістю, – каже його завідувач. – Знаходився він на той час у тісненьких кімнатах на території місцевої школи . Дітки такі слухняні, гарні, розумненькі. Я віддавала їм, як мовиться, і серце, і душу. А в сільських дошкільних закладах з кадрами тугенько: ні завгоспа, ні музичного керівника. Кухар і я суміщали свої посади з посадами нянь. Однак діти завжди були у теплі, доглянуті, нагодовані, мали необхідний мінімум для розвитку.

У новому домі

У листопаді минулого року волосківські дітлахи отримали у своє розпорядження нове приміщення: значно світліше і просторіше. Ним стала будівля колишньої контори сільгоспформування. На її ремонт прийшли батьки дітей, усі бажаючі. Не стояли осторонь благодійники, кандидати у народні депутати України.

– Я сама ходила і просила грошей на Волосківський дитсадок у приватних підприємців Мени, – каже Надія Олексіївна. – Спасибі, допомогли і вони, й інші небайдужі люди, священик отець Василій.

Дитсадок нині має усе необхідне. Ігрова кімната умебльована, є іграшки, обладнано кімнату гігієни з унітазами. Кухня теж забезпечена посудом, інвентарем.

– Згадую, як раніше дітки йшли до дитсадка зі своїми ложками і чашками, як старшеньких по обіді відправляли додому, бо не було для всіх ліжечок для денного сну, – ділиться спогадами завідувач. – Ліжечка нам треба і зараз. Діток-дошкільнят у селі є близько півсотні, але вони не можуть усі відвідувати дошкільний заклад саме через брак спальних місць. Нинішньої весни 15 дошкільнят піде до першого класу, а бажаючих прийти на їхнє місце достатньо.

Надія Дюміна проймається долею кожної дитини, за всіх дівчаток і хлопчиків у неї болить і тривожиться душа, як за рідних.

– Зустрічає якось мене в селі одна жінка і просить, аби я прийняла до дитсадка сусідську дитину, бо маля може померти з голоду, – зітхає завідувач. – В селі багато таких батьків, які не цураються чарки. Я сама не раз бачила, як у магазині замість новеньких колготочків чи маєчки горе-мама купувала горілку чи пиво. Хіба так можна? А що в таких сім’ях діти їдять, де сплять? Не один раз

я совістила таких батьків, але вони в одне вухо впускають мною сказане, з іншого – випускають. Треба громадою повставати проти таких татусів і мам, аби ті не калічили уже і без того зболені дитячі душі.

У Надії Олексіївни цілий арсенал ідей і задумів. Нема такого дня, аби вона не зробила чогось доброго і корисного для своїх, як вона каже, дітей.

Коментарі закриті.