IMG_0028– Сили вже не маю навіть до центру села дійти, – розказує ветеран Олександр Малиш. – Проте коли запрошують до школи на зустріч з учнями – не відмовляюся. Хто ж іще розкаже їм про війну? Коли я переїхав у Стольне, тут жило, якщо пам’ять не підводить, 124 фронтовики. Залишилося четверо чи п’ятеро, я – найстарший. Фото автора.

– Дуже багато молодих хлопців полягло, як почалася війна, – розказує Олександр Антонович. – Командування гнало на поле бою навіть тих, хто ніколи зброї у руках не тримав. Більше того, часто солдат відправляли у бій неозброєних, мовляв, гвинтівку під час битви дістанете. У той час як німці сікли нас з автоматів. Та що там казати, навіть форми спочатку не мали – воювали, хто в чому призивався. Було й таке, що нічого не їли по два – три дні.

Штаб розбомбили

Спочатку вчорашній десятикласник Олександр Малиш потрапив у піхоту. Після першого поранення його забрали працювати у польовий штаб. Адже у той час грамотних людей було не багато, а він мав середню освіту.

Робота у штабі була не менш небезпечною – весь час перебували у зоні бойових дій.

– Одного разу потрапили під бомбардування, – згадує Олександр Антонович, – Було це у Польщі, німці дізналися про наше місце розташування, прилетіли літаки… Я вижив, проте був важко поранений.

Після контузії бої для Олександра Малиша закінчилися – у сорок четвертому році його комісували.

Сім місяців провів він у госпіталях. А потім медсестра допомогла солдату перебратися додому – на рідну Корюківщину, в село Сахутівку.

Стали стольненцями

Після закінчення війни Олександр три роки працював у військкоматі. Потім пішов у Олександрівську школу навчати дітей фізичній культурі та військовій підготовці.

Одного разу до школи прибула на роботу молоденька вчителька історії та географії, звали її Євдокією. З нею і пов’язав Олександр своє подальше життя.

Згодом Малиши переїхали у Стольне – на батьківщину дружини. У нашому районі їм також довелося вчителювати. Тут і на пенсію пішли.

Зараз Олександру Антоновичу 86 років. Радують його діти, онуки і правнуки. А от Євдокії Юхимівни нещодавно не стало.

За ветераном доглядає онука, яка живе у Стольному. Донька наразі мешкає у Щорсі, а син з сім’єю – аж у Магадані.

Олександр Антонович розказував свою історію, опираючись на обшарпану палицю. Як виявилося, це та палиця, яку йому видали ще у військовому госпіталі – майже 65 років тому.

Коментарі закриті.