Спілкуючись з цією мудрою, урівноваженою жінкою, яка добре чує, бачить і акуратно вдягнена, ніколи не скажеш, що зозуля накувала їй 90…
Поєднала лавочка
Віра Михайлівна – корінна менянка. Хата її батьків була останньою по вулиці Робітничій, неподалік колись повноводої річечки Бабки.
– Уже з 15 років я сама заробляла на хліб, – пригадує бабуся. – Після визволення з-під окупації у 1943 році кругом була розруха, хліба не вистачало. Я влаштувалася на тютюнову базу, була така в Мені.
З Павлом Прищепою познайомилася на вуличних посиденьках на довгій лавочці, де збиралася ледь не вся молодь вулиці Робітничої. А місце для гуляння після роботи було якраз під двором сестри Павла Трифоновича.
– Він на той час працював у автопарку, – каже Віра Михайлівна. – З військової служби у 1946 році повернувся. Жив у Лісках, а працював у Мені. Завидний жених був – веселий, красивий. Рік зустрічалися, а тоді й весілля справили.
Молода сім’я стала винаймати житло. Коли народилася Світланка, батьки Павлові запропонували пожити в них, доки на свою хату стягнуться. Мовляв, ті гроші, що платили чужим людям за квартиру, відкладайте.
– Так ми і заробили, – розповідає бабуся. – Виростили теличку, продали її за 500 карбованців, сотню добавили і купили в Осьмаках добрячу хату, яку привезли у Мену та й стали її до пуття на свій лад доводити.
Радість у дітях
Ще коли жили в Лісках, у молодої сім’ї народився синок Славик. У 1953 році хату у Мені Павло Трифонович з Вірою Михайлівною добудували.
– Цього ж року лелека приніс нам ще поповнення – донечку Люду, – всміхається жінка. – Я того дня була у своїх батьків, щось робила у їхньому сараї, аж раптом почалися пологи. Народилася така гарнюня, що й не передати! Приїхали лікарі, забрали в стаціонарне відділення, клопоту зі мною не було великого – все обійшлося.
Після лікарні Віра Михайлівна повернулася додому і стала господарювати у новій оселі. Павло Трифонович сказав своє хазяйське слово:
– У дитсадок дітей віддавати не будемо, а ти на роботу не підеш. Діти мають бути під постійною опікою матері.
На тому і вирішили. Павло Прищепа влаштувався на високооплачуванішу роботу – далекобійником. Вдома іноді не бував місяцями – їздив по всьому колишньому Радянському Союзу.
– Він був спокійний за дітей, за дім, – каже Віра Михайлівна. – Я була молода, дужа, всюди все встигала – і город обробити, і трьох свиней вирощувати, а ще цілі табуни качок, гусей. Були в нас і кури, і кролі. Та на першому плані у мене були діти. І хворіли вони іноді, і не слухалися – до кожного мала свій підхід. До школи пішли – турбот додалося. Приємних.
Усі діти Прищеп виросли порядними і працьовитими, Славик та Люда зі своїми родинами живуть у Мені, а Світлана – у Куковичах. Разом подарували своїм батькам шістьох онуків, стількох же правнуків. Є уже і три праправнуки. Ось такий рід Прищеп.
Дід з лопатою, а бабуся з квітами
Коли Павло Трифонович вийшов на заслужений відпочинок, окрім щоденних домашніх турбот, вирішив навести порядок біля річки Бабки. Витягав з її дна усілякий непотріб, вивозив його на смітник, а дорогу до річки обсадив вербами.
Першим помічником у нього була дружина. На очищеній від сміття території насаджувала нарциси і півонію, кущі бузку.
Не одразу люди відвикли викидати сміття у звичне місце, тож були і сварки, і звернення до міської влади. Перемогли у тому двобої Прищепи. Нема вже серед живих Павла Трифоновича, і Віра Михайлівна не має того здоров’я, аби нових квітів насадити. Але те, що зробило подружжя раніше, радує око перехожих. Крислаті верби піднялися ледь не до неба, а бузок щовесни п’янить повітря. От тільки Бабка заросла, зміліла. І від того у бабусі душа болить.
– Чи молодь у нас така лінива, чи влада байдужа до охорони природи – ніяк не зрозумію, через що гине річка, – журиться старенька.
А ще вона часто плаче по діду.
– Нема кому почитати найближчу газету – він після невдалої операції на очах дуже погано бачив, от я йому читала все «Наше слово» від першої до останньої сторінки. Радіо любив слухати, був у курсі всіх подій у державі і за її межами. Ми з ним часто дискутували, іноді на підвищених тонах. Але нам було дуже добре вдвох. Мені нині так не вистачає його жартів, доброго слова. Ми були поєднані як одне ціле. А тепер однієї половинки не стало, а мені від того дуже боляче. Оточують мене рідні, любі діти, онуки, та найдорожчим був і залишається мій незабутній Павлуша…