Спілкуючись з цією мудрою,‭ ‬урівноваженою жінкою,‭ ‬яка добре чує,‭ ‬бачить і акуратно вдягнена,‭ ‬ніколи не скажеш,‭ ‬що зозуля накувала їй‭ ‬90…

Поєднала лавочка
Віра Михайлівна‭ – ‬корінна менянка.‭ ‬Хата її батьків була останньою по вулиці Робітничій,‭ ‬неподалік колись повноводої річечки Бабки.
‭– ‬Уже з‭ ‬15‭ ‬років я сама заробляла на хліб,‭ – ‬пригадує бабуся.‭ – ‬Після визволення з-під окупації у‭ ‬1943‭ ‬році кругом‭ ‬була‭ ‬розруха,‭ ‬хліба не вистачало.‭ ‬Я влаштувалася на тютюнову базу,‭ ‬була така в Мені.
З Павлом Прищепою познайомилася на вуличних‭ ‬посиденьках на довгій лавочці,‭ ‬де збиралася ледь не вся молодь вулиці Робітничої.‭ ‬А місце для гуляння після роботи було якраз під двором сестри Павла Трифоновича.
‭– ‬Він на той час працював у автопарку,‭ – ‬каже Віра Михайлівна.‭ – ‬З військової служби‭ ‬у‭ ‬1946‭ ‬році повернувся.‭ ‬Жив у Лісках,‭ ‬а працював у Мені.‭ ‬Завидний жених був‭ – ‬веселий,‭ ‬красивий.‭ ‬Рік зустрічалися,‭ ‬а тоді й весілля справили.
Молода сім’я стала винаймати житло.‭ ‬Коли народилася Світланка,‭ ‬батьки Павлові запропонували пожити в них,‭ ‬доки на свою хату стягнуться.‭ ‬Мовляв,‭ ‬ті гроші,‭ ‬що платили чужим людям за квартиру,‭ ‬відкладайте.
‭– ‬Так ми і заробили,‭ – ‬розповідає бабуся.‭ – ‬Виростили теличку,‭ ‬продали її за‭ ‬500‭ ‬карбованців,‭ ‬сотню добавили і купили в Осьмаках добрячу хату,‭ ‬яку привезли у Мену та й стали її до пуття на свій лад доводити.

Радість у дітях
Ще коли жили в Лісках,‭ ‬у молодої сім’ї народився синок Славик.‭ ‬У‭ ‬1953‭ ‬році хату у Мені Павло Трифонович з Вірою Михайлівною добудували.
‭– ‬Цього ж року лелека приніс нам ще‭ ‬поповнення‭ – ‬донечку Люду,‭ – ‬всміхається‭ ‬жінка.‭ – ‬Я‭ ‬того дня була у своїх батьків,‭ ‬щось робила у їхньому сараї,‭ ‬аж раптом‭ ‬почалися пологи.‭ ‬Народилася така гарнюня,‭ ‬що й не передати‭! ‬Приїхали лікарі,‭ ‬забрали в стаціонарне відділення,‭ ‬клопоту зі мною не було великого‭ – ‬все обійшлося.
Після лікарні‭ ‬Віра Михайлівна повернулася додому і стала господарювати у новій оселі.‭ ‬Павло Трифонович сказав своє хазяйське слово:
‭– ‬У дитсадок дітей віддавати не будемо,‭ ‬а ти на роботу не підеш.‭ ‬Діти мають бути під постійною опікою матері.
На тому і вирішили.‭ ‬Павло Прищепа влаштувався на високооплачуванішу роботу‭ – ‬далекобійником.‭ ‬Вдома іноді не бував місяцями‭ – ‬їздив по всьому колишньому Радянському Союзу.
‭– ‬Він був спокійний за дітей,‭ ‬за дім,‭ – ‬каже Віра Михайлівна.‭ – ‬Я була молода,‭ ‬дужа,‭ ‬всюди все встигала‭ – ‬і город обробити,‭ ‬і трьох свиней вирощувати,‭ ‬а ще цілі табуни качок,‭ ‬гусей.‭ ‬Були в нас і кури,‭ ‬і кролі.‭ ‬Та на першому плані у мене були діти.‭ ‬І хворіли вони іноді,‭ ‬і не слухалися‭ – ‬до кожного мала свій підхід.‭ ‬До школи пішли‭ – ‬турбот додалося.‭ ‬Приємних.
Усі діти Прищеп виросли порядними і працьовитими,‭ ‬Славик та Люда зі своїми родинами живуть у Мені,‭ ‬а Світлана‭ – ‬у Куковичах.‭ ‬ Разом‭ ‬подарували своїм батькам шістьох онуків,‭ ‬стількох же правнуків.‭ ‬Є уже і три праправнуки.‭ ‬Ось такий рід Прищеп.

Дід з лопатою,‭ ‬а бабуся з квітами
Коли Павло Трифонович вийшов на заслужений відпочинок,‭ ‬окрім щоденних домашніх турбот,‭ ‬вирішив навести порядок біля річки Бабки.‭ ‬Витягав з її дна усілякий непотріб,‭ ‬вивозив його на смітник,‭ ‬а дорогу до річки обсадив вербами.‭
Першим помічником у нього була дружина.‭ ‬На очищеній від сміття території насаджувала нарциси і півонію,‭ ‬кущі бузку.
Не одразу люди відвикли викидати сміття у звичне місце,‭ ‬тож були і сварки,‭ ‬і звернення до міської влади.‭ ‬Перемогли у тому двобої Прищепи.‭ ‬Нема вже серед живих Павла Трифоновича,‭ ‬і Віра Михайлівна не має того здоров’я,‭ ‬аби нових квітів насадити.‭ ‬Але те,‭ ‬що зробило подружжя раніше,‭ ‬радує око перехожих.‭ ‬Крислаті верби піднялися ледь не до неба,‭ ‬а бузок щовесни п’янить повітря.‭ ‬От тільки Бабка заросла,‭ ‬зміліла.‭ ‬І від того у бабусі душа болить.
‭– ‬Чи молодь у нас така лінива,‭ ‬чи влада байдужа до охорони природи‭ – ‬ніяк не зрозумію,‭ ‬через що гине річка,‭ – ‬журиться старенька.
А ще вона часто плаче по діду.
‭– ‬Нема кому почитати найближчу газету‭ – ‬він після невдалої операції на очах дуже погано бачив,‭ ‬от я йому читала все‭ «‬Наше слово‭» ‬від першої до останньої сторінки.‭ ‬Радіо любив слухати,‭ ‬був у курсі всіх подій у державі і за її межами.‭ ‬Ми з ним часто дискутували,‭ ‬іноді на підвищених тонах.‭ ‬Але нам було дуже добре‭ ‬вдвох.‭ ‬Мені нині так не вистачає його жартів,‭ ‬доброго слова.‭ ‬Ми були поєднані як одне ціле.‭ ‬А тепер однієї половинки не стало,‭ ‬а мені від того дуже боляче.‭ ‬Оточують мене рідні,‭ ‬любі діти,‭ ‬онуки,‭ ‬та найдорожчим був і залишається‭ ‬мій незабутній Павлуша‭…