– Я завжди сподіваюся на Бога, вірю, що він вкаже нам правильне рішення, допоможе, – каже жінка. – І Бог допоміг: один добрий чоловік пустив нас у квартиру. Тут і пральна машина є. А небайдужі люди помогли усім, чим могли. Одна з жінок, дізнавшись про нашу ситуацію, навіть холодильник віддала!

Меняни дуже підтримали цю родину. Зносили усе: одяг, каструлі, необхідні у побуті речі, харчі, консервацію. Віруючі дали ліжко, матраци, письмовий стіл. Тож Яніни поступово обжилися у нас.

Найстарша, Вікторія, ходить у дев’ятий клас, Меланія – у п’ятий, Ісаак – у третій, Ліза – першачок, а найменшенький, Самуїл, піде до школи наступного року. Двоє дітей навчаються у музичній школі: Меланія – на скрипці, а Ісаак – на трубі.
Дітлахам подобається наше місто та й батьки за них тепер спокійні – війна лишилася позаду. Хоча за рідним домом сумують усі…

Клопотів у Ірини, звісно, вистачає. Каже, що одні тільки домашні завдання забирають майже увесь вільний час. А ще ж випрати, наварити, поприбирати… Тож працює у родині тільки тато. Повернувся з Києва із заробітків, два місяці тому влаштувався до КП «Менакомунпослуга». Усі соціальні виплати родина отримує вчасно, але й витрачає багато: лише на квартплату й оплату компослуг за місяць викладають до трьох тисяч гривень.

У двокімнатній квартирі, яку вони винаймають, тісно, майже увесь простір займають ліжка. Нещодавно до Яніних завітали перший заступник голови облдержадміністрації Леонід Сахневич та директор Департаменту сім’ї, молоді та спорту ОДА Ніна Лемеш. Вони подарували родині сертифікат на безкоштовне придбання новенького двоярусного ліжка.

Яніни мріють про житло у приватному будинку, щоб хоч трохи вільніше було. Але за півтора року так і не знайшли підходящого варіанту: господарі як дізнаються про дітвору, відмовляються впускати. Можна було б у якомусь селі хату підшукати, але ж дітям краще тут, у місті. Садок і школа поряд.

– Не знаємо, як наше життя складеться далі, куди нас виведе Бог, але у Донецьк ми не повернемося, – каже Ірина. – Хоча у нас там новий просторий дім, є все необхідне, але там вій­на… Та й ДНРівцями не хочемо ставати, бо самопроголошена влада дає там на дітей копійки, на одну чоловікову зарплату ми не виживемо.