7579036У різних видах діяльності головні якості докорінно різні. Приміром, в основі підприємництва лежить здатність використати весь навколишній світ, в тому числі й інших людей, заради отримання прибутку.

В основі благодійництва діаметрально протилежна якість – здатність до співпереживання і допомоги іншим людям. Участь у захисті Вітчизни вимагає відваги, готовності самовіддано виконувати накази командирів та жертвувати своїм життям. Для того, щоб сумістити ці та багато інших якостей і життєвих процесів в один, загальний для країни чи певної території, потрібно мати багато накопиченої людством мудрості.

А як бути, якщо люди не мають тієї загальної, колективної мудрості, як тоді поєднати всі ці різновекторні прагнення та дії? Тоді мають з’явитися узурпатори влади, котрі виявляться здатними підкорити волю спільноти своїй і забезпечити певний порядок. Звісно ж, за таких умов правителі використовують підконтрольні можливості для задоволення особистих потреб. Щодо ж людей, то вони розглядаються виключно як засіб досягнення добробуту правителя, а не як рівноправні члени спільноти. Згадаймо, для прикладу, діяльність того ж самого «розуму, честі і совісті епохи» в нашому районі – люди годинами стояли в чергах за буханкою хліба, їздили до Києва за колечком ковбаси та мандаринками дітям на Новий рік, а паразити з райкому влаштовували в цей час царські полювання і об’їдалися дармовим м’ясом. Як могло закінчитися нахабство одних і небажання та невміння інших ставати господарями на території свого проживання? Тільки так, як і закінчилося – розвалом країни та її економіки.

Союз розвалився. А що ж ми, чи навчилися мудрості організації свого життя, чи стали сучасним суспільством, здатним створити цивілізовану державу з високими стандартами життя? Ні, не стали. В найгірших традиціях комуністичних безумців одні з нас продовжують боротися за узурпацію влади, а інші грати роль покірних рабів.

Сьогодні головним засобом боротьби за владу стало політичне шахрайство, котре завжди буйно квітне в середовищах де відсутні належні знання та вміння. Приміром, збудував колишній другий секретар райкому п’ять пісочниць, наобіцяв менянам майже комунізм і вдячний народ обрав його міським головою. Якби ті пісочниці були наповнені не піском, а діамантами, то, думається, і тоді б вони не змогли компенсувати менянам збитки від діяльності Федора Івановича на посаді міського голови. Добре було б, якби цей приклад чомусь навчив менян.

Те саме відбувалося і на загальнодержавному рівні. Янукович так гарно обіцяв: «Почую кожного, подбаю за кожного», що люди за нього й проголосували. Звісно ж, дбати він почав про власне Межигір’я, статки синочка стоматолога та продаж в російсько-азійське рабство українців.

В цьому році мають бути місцеві вибори. Чи готові ми до них? Чи нас знову розведуть як лохів, зловлять на дешеву наживку? Втім, давайте це та деякі інші питання розглянемо на прикладі Менської сотні.

Менська сотня

Прибирання території, патрулювання міста, збирання допомоги для АТО, це гарно чи погано? Звісно ж, це не просто гарно, це чудово! Честь і хвала як очільникам, так і членам цієї славної організації, багатьох з яких добре знаю і глибоко поважаю. Але за однієї умови, якщо все це робиться щиро і з прямим безпосереднім наміром, без таємної підкилимної мети, приміром, з наміром за рахунок цього отримати посади і стати начальниками людей.

Якось так сталося, що керівник Менської сотні виявився призначеним першим заступником голови Менської районної державної адміністрації. Цікаво, що при цьому Менська сотня чомусь не обрала собі іншого очільника. То, можливо, таке суміщення є корисним для суспільства? Що ж, давайте розглянемо це на прикладі. Приміром, публікації Вікторії Товстоног в газеті “Весть” №1 (652) від 1 січня 2015 року. Передрук її на сайті Нашого слова тут. Спочатку звернемо увагу на наступний абзац:

«28 декабря избили главу общественного координационного комитета Анатолия Скибу (предприниматель, совладелец Менского ООО «Доминант». Вместе с братом Виктором и коллективом «Доминанта» готовят сухие борщи для отправки в АТО. — Авт.). Он шел со своим товарищем Анатолием Олейником по улице. Их встретили пятеро ребят (один из них — боец 41 батальона), набросились. Товарищу сломали челюсть, у Толи сотрясение головного мозга, лежит в больнице».

Мена місто невелике, інформація про те, що, де, коли і як відбулося, поширюється досить швидко. Події, про котру йдеться в публікації, не було. Були дві окремі події, абсолютно не пов’язані між собою. Анатолій Олійник нарвався на грабіжників, котрі й нанесли йому тілесні ушкодження, а Анатолій Скиба потрапив в п’яну бійку на побутовій основі. Ну всіляке в цьому житті буває, на те воно й життя. Але навіщо абсолютно неполітичні ситуації представляти як переслідування за героїчну діяльність по допомозі АТО? Нічим іншим, як прагненням набути слави героїв, котрі тут в Мені борються з сепаратистами, пояснити не можу.

Можливо, Геннадій Примаков цього не казав, можливо журналіст цю інформацію отримала з інших джерел чи вигадала сама? Телефоную пані Вікторії, вона підтверджує те, що це казав Геннадій Примаков і каже, що в неї є відповідний аудіо-запис.

Тепер звернемо увагу на епізод з підкинутим в райдержадміністрацію пакетом. Кому ця ситуація виявилася вигідна? Таємничим і дуже дивним сепаратистам, головною метою котрих є боротьба з очільниками Менської сотні? Сепаратистам, котрим навіть збудована сотнею хокейна коробка не подобається? Чи очільникам Менської сотні, котрі, завдяки підкинутому пакету з кулями, отримали чудову можливість попіарити свій героїзм? І чого нам чекати далі?

До речі, і автора цих рядків теж вже почали долучати до сепаратистів, судячи з усього, за публікацію в останньому номері «Нашого слова», в котрому було сказано про цинічне використання благодійництва. Не знаю, хоробрий я чи боягуз, але мені не так героїчно безтурботно, як Геннадію Примакову: «Я же на подобные письма внимания особо не обращаю. Это дурость. Мне не страшно. Жизнь дается раз — мы ее должны прожить достойно»! А от мене телефонний дзвінок стурбував. Думаю, підкинуть патрони з тієї ж партії, що і в райдержадміністрацію підкинули, і доводь потім що ти не верблюд і не сепаратист.

І ще. Кажуть, не буди лихо, поки тихо. На питання про те, звідки в Мені взялися сепаратисти, Геннадій Анатолійович відповідає: «Они никуда и не девались. Пятая колонна не дремлет»! Ну от, тепер залишається тільки чекати Геннадію Анатолійовичу банку варення від Володимира Путіна за таку класну рекламу сепаратизму в Мені, котрий, після необдуманих заяв Геннадія Анатолійовича, має таки шанс з’явитися.

Питання про те, як після цього інтерв’ю виглядає Менська райдержадміністрація, мабуть, варто адресувати її очільнику. Щодо ж Менської сотні, то після останнього засідання Громадської ради від мене надходила пропозиція зустрітися з нею чи її керівництвом, коли вони будуть збиратися, і обговорити розвиток подій. На жаль, пропозиція була проігнорована. Час покаже, що чекає Менську сотню далі, вироблення придатної для розвитку стратегії і діяльність на користь суспільства, чи перетворення на подобу районної організації Соціалістичної партії України, головною метою котрої вбачається єдине – забезпечення керівними посадами своїх очільників.

Невидимий текст

Написане далі має дивну властивість, його не бачать. Ні, літери та слова цілком реальні, але текст не розуміється, не сприймається і не запам’ятовується. Чому? Бо він докорінно суперечить основам пострадянської совкової культури. В чому вона, починаючи з 1917 року полягає? В тому, щоб здобути адміністративну владу над безініціативним населенням і керувати ним. Про те, як саме керувати і до яких наслідків це призведе, ніхто не думає, головне отримати владні повноваження. Навіщо? Щоб заробити собі зарплату та пенсію, отримати корупційний приробіток, заволодіти суспільними ресурсами, подібне. Але для того, щоб отримати таку можливість, необхідно побороти конкурентів. А потім, як казали древні, своїм все, а іншим закон.

Які наслідки має така політика розділу суспільства на тих, хто керує, і тих, ким керують? Та ті, котрі ми й бачимо – жирування одних і зубожіння інших, корупція, протистояння і розкол суспільства, війна та знищення економіки. І от що цікаво, немає в цій ганебній справі ні правих, ні неправих.

Суть тієї Європи, до котрої ми начебто прагнемо долучитися, полягає в здатності діяти у відповідності з християнськими цінностями, котрі пропагують любов до ближнього, навіть ворога. Як в такому випадку потрібно діяти? Ні, не боротися, а встановлювати спільні для всіх правила взаємовідношень і слідкувати за їх дотриманням як «чужими», так і «своїми». Чому? Бо тільки такий спосіб поведінки веде до об’єднання суспільства і його розвитку на загальну радість.

Чи праві були регіонали коли їздили з Мени на антимайдан? Ні, бо й тоді ховали свої поїздки і не могли притомно пояснити навіщо їздять. Один з них, депутат міськради, після довгих перепитувань, звідки я знаю про його поїздку, пояснив мету так – нашій лікарні, на відміну від інших, уряд Азарова платить заробітну плату вчасно, отже, потрібно його підтримувати. Ось така от логіка поділу на «своїх», котрим все, і «чужих», яким дуля з маком. Пізніше визнали помилки та самі припинили діяльність районної організації Партії регіонів.

А що далі? Об’єднання різних політичних сил навколо інтересів громади та вирішення її проблем? Сесії районної ради показують, що більшість саме так і прагне діяти. Але є і ті, хто не здатен прагнути чогось більшого, чим зайняти вільне місце рабовласника, вони не розуміють самої суті життя вільних людей, життя в атмосфері співробітництва. Приміром, після останньої сесії телефонує депутат райради від смт Березна із звинуваченнями – ти продався регіоналам. І зачитує довгими роками збираний, як йому здається, компромат на мене. Ну як такій людині пояснити, що найбільшою продажністю в Україні є відмова слугувати інтересам громади на користь якогось вузького кола осіб – очільників партії, громадської організації, олігархічного чи кримінального клану?

В сьогоднішніх умовах намагання продовження боротьби з тими, хто вчора в Менському районі входив до Партії регіонів, намагання зайняти їх місце і робити те саме, що робили вони, тільки під іншою символікою, призведе до ще більш сумних наслідків. І не тільки тому, що такі дії неодмінно рано чи пізно спонукають об’єднатися і активно діяти на захист власних інтересів тих, кого спробують «помножити на нуль». Набагато більш небезпечним є збільшення амплітуди протистояння. Ось чому небажано розхитувати суспільний човен, від нього вже й так відвалюються шматки на півдні і зачерпується кров на сході. А в поки що спокійній Мені забавки з підкиданням патронів є грою з сірниками в пороховому погребі.

Нам сьогодні вкрай потрібен мир, об’єднання, спільна розумна діяльність заради зупинки руйнівних процесів, а не взаємна ворожнеча. І попереду дуже багато роботи заради того, щоб електоральна підтримка виявилася на боці тих, хто діє на об’єднання суспільства заради майбутнього, а не заради появи в Україні і районі всіляких нових вождів і вождиків.

Післямова. Звісно ж, мені більше подобається порадувати читачів чимось позитивним, гарно продуманим, корисним. Було сподівання, що стратегія розвитку Менської сотні шляхом конструктивного внутрішнього обговорення перейде в позитивний для громади процес. Саме тому і погодився утриматися від оприлюднення критичного виступу члена Громадської ради Михайла Бурмаки, сам залишив без коментування ряд фактів. Згадане інтерв’ю Геннадія Примакова поставило на моїх сподіваннях хрест. Очевидно, що ситуація потребує зваженого аналізу громадськості. Саме тому і оприлюднюю даний матеріал. Звісно ж, завжди радий буду прийти на загальні збори Менської сотні та почути думки її членів і, якщо дадуть слово, висловити свої. Сподіваюся, що така гарна справа, ініціатива людей, котрих об’єднала сотня, не виявиться загубленою через дії окремих її членів.

Коментарі закриті.