— Мене спасли мій брат і сім’я міліціонера з Маріуполя, — розповіла Олещенко Євдокія Кузьмівна, 1919 р.н., мешканка Киселівки. Дівоче прізвище Бабич.
Сусіди і онуки шанобливо звуть її «бабою Дунею». Їй уже майже 100 років, має ясний розум, раніше і навіть тепер пише вірші.
— Восени прийшли люди і забрали весь врожай і всю їжу. Лише на городі був рядок кукурудзи незібраної, то вона тільки і лишилася. Їли ми тоді болотний дикий часник, бруньки липи, конюшину кормову. Було мені тоді 12 год, могла не вижити, бо нас дітей малих було в сім’ї четверо.
А тоді приїхав у відпустку старший брат Григорій Бабич, який робив міліціонером у місті Маріуполі Донецької області. Там голоду не було. Він забрав мене в Маріуполь.
Там його товариш, інспектор міліції Михайло Подільняк, узяв мене до своєї сім’ї робити нянькою дворічної дитини. Я жила в них, гляділа дитину, в магазин за продуктами іноді ходила, а вони мене за це годували, одягали. Жінку його звали Таня.
Через 2-3 года брат привіз мене назад у Киселівку. Коли виправляли з Маріуполя додому, дак хазяї справили пальто, два плаття, взуття.
Брата Григорія потім перевели працювати в місто Сталіно начальником міліції, там його вбила місцева банда.
У час голоду 1933-го батько наш Кузьма Бабич пішов з дому і зник назавжди. Перед тим як піти, сказав: «Стіни не вкусиш».
