Воєнне дитинство

– Оцей будинок навпроти школи ми придбали наприкінці 80-х, коли вже було ясно, що мама довго не проживе і треба забирати її до Ленінграду, – розповідає Ольга Іванівна. – А батьківське обійстя колись, до війни з німцями, знаходилося коло мосту. Жили великою дружною родиною: ми з братом, мамою і бабусею, мамина сестра з двома синами. Ту війну я добре пам’ятаю…

Жінка згадує, як її маму ледь не розстріляли, як через міст вели на погибель євреїв, як німці ремонтували міст через Десну і один із них на ім’я Генек приходив до них по молоко і просив їх, дітей, заспівати «Катюшу».

А потім їхню родину вигнали з оселі, будинок розібрали. На певний час знайшли прихисток у родини Можилевських, а потім звільнилася квартира у залізничній амбулаторії – оселилися там.

По війні голодно було, люди завжди чекали березня – саме цього місяця з року в рік потроху знижувалися ціни. А потім життя почало налагоджуватися. Макошине тоді розвивалося! І радгосп-мільйонер, і грязелікарня, і підприємства – усе це давало людям роботу й забезпечувало стабільність.

Долю зустріла заочно

Маючи поважний вік, Ольга Іванівна на диво чітко пам’ятає дати, імена, прізвища. Та й виглядає напрочуд молодо у свої «трохи за вісімдесят».

– Це тому, що я усе життя працювала, навіть на пенсії довгий час, – посміхається.

Свого часу вона закінчила Конотопський учительський інститут, працювала за направленням на Тернопільщині спочатку викладачем, потім завучем, інспектором. Якось одна з учительок надіслала своєму братові, котрий тоді служив у армії, фото Ольги. Майже три роки листувалися, доки не зустрілися нарешті. А затим і побралися.

Слідом за чоловіком Ольга поїхала до Ленінграду, де й лишилася назавжди. Чоловік її, Георгій Павлович, був інженером, працював у науково-дослідному інституті. У той час він навіть із нашим Леонідом Кучмою зустрічався. А Ольга Іванівна трохи попрацювала у шкільній бібліотеці, а потім на довгі 40 років пов’язала своє життя з дитячим санаторієм.

– Я б іще працювала, та артроз правого коліна став допікати, – каже. – Тепер ось буду у Макошине городами займатися, часу вистачає.

Про політику ні слова

Поки ми балакаємо з Ольгою Іванівною у дворі на лавочці, повз нас разів зо п’ять прошмигнуло мале дівчатко.

– То найменшенька правнучка, Ніка, – каже моя співрозмовниця. – Онуків я маю аж п’ятеро, правнуків – четверо. І усі вони тут, у Макошине, влітку товчуться по черзі. Он, бачите, отакий навіс та довгий стіл у дворі облаштували, місця усім вистачає.

У дворі й справді все вказує на те, що тут живе чимала родина: коло порога сила-силенна шльопанців різних розмірів, дитячий мотоцикл, на шворці – вервечка купальників і рушників.

– Не уявляємо себе без нашого Макошине, – каже Ольга Іванівна. – Як тільки підходить кінець травня, заняття у школі закінчуються – так і їдемо сюди. Моя старша онучка як народила Максимка, то навіть тримісячного сюди привезла. У нас тут стільки друзів, знайомих! Живемо дружно. Я коли сортової полуниці привезла з Пітера, то половині селища наділила, а мені в подяку вишень, півоній на посадку принесли.

– А чи не вплинула на ваші з макошинцями стосунки війна з Росією?

– Та що ви! Ми про політику не говоримо ні тут, ні в Пітері. То там, нагорі конфлікти затівають, а ми, прості люди, хочемо жити у мирі й злагоді. Коли усі оті заворушення почалися, я так перехвилювалася, що й зір втрачати почала. Боялася, що для нас дорога до нашого селища буде закрита. Дякувати Богові й цього разу доїхали. А зараз я оформлюю вид на проживання в Україні, то зможу тут бути скільки завгодно. Від цього й щаслива!