І требі ж було їй народитися такою роботящою! Змалечку мамі в усьому допомагала – і хатні турботи, і на городі… Корову рано навчилася доїти, знала, що свиням у відро треба класти. На літніх канікулах ходила на колгоспний тік зерно сушити.

Батьки вибрали зятя

– До клубу гуляти я рано почала бігати, – пригадує Ольга Іванівна, – жили ми поруч, то хіба можна було всидіти, як гармошка щовечора вигравала і бубон не стихав? Правда, мама часто забирала додому з тих гульок, нагадуючи, що зранку треба череду пасти або гусей на вигін відправити.

Через деякий час з’явився у Ольги-веселухи перший кавалер. Мама як дізналася, чий він, навідріз заборонила з ним зустрічатися. Знайшовся інший.

– Ох і танцювали ми з ним! Гармоніст не міг нас переграти, – каже Ольга Іванівна, – ото вже обоє були затяті до танцю!

На весілля двоюрідного брата Ольга вибиралася прискіпливо – щоб і зачіска була, і плаття красиве. Там вона і сподобалася Петру Дворніченку. Не відходив від неї ні на крок. Працював тоді він у Жовтневому ветфельдшером, а жив з батьками у Мені.

– Мої батьки і Петрові добре знали одне одного, бо були двоюрідними. Я ж Петра побачила вперше, – продовжує свої спогади жінка. – А через місяць Петро зі своїми батьками приїхали у моє Вільшане свататися. Мені на той час було тільки 17.

У ті часи за своїх дітей багато чого вирішували батьки, іноді навіть не питаючи у них згоди. От і Олі сказали, щоб вона не роздумувала і йшла заміж за Петра. Мовляв, хлопець з доброї сім’ї, має спеціальність, гарний, житимеш у місті, що тобі ще треба?

Отак Ольга Іванівна стала менянкою.

Сімейне життя з гірчинкою

– Спочатку ми жили разом з батьками Петра, – розказує Ольга Дворніченко, – свекруха була до мене доброю, захищала.

Згодом молоді Дворніченки почали зводити власний дім. Ольга працевлаштувалася на хлібозавод, Петро теж заробляв.

– Мій батько дуже допоміг у будівництві оселі, – з вдячністю згадує жінка свого тата, який багато чого умів робити своїми руками.

Дім звели, як дзвін – просторий, гарний. Підростала донечка Світланка. Здавалось би, живи та радій.

– Робота у Петра була така, що ледь не щодня – чарка оковитої, та й не одна. Я, звичайно, не мовчала, але він до моїх умовлянь не дуже прислухався… Пішла від нього – це після 20-ти років подружнього життя.

Дитину забрала до себе мама Ольги, а їй порадила влаштовувати власне життя. Виїхала Ольга у Чернігів, стала працювати на хлібокомбінаті, житло винаймала.

– Якось поїхала я з кумою до неї у Жовтневе погостювати, – каже Ольга Іванівна, – до клубу пішли. Стоїмо в оточенні хлопців, розмовляємо, сміємося. Аж тут де не візьмись – Петро. Розігнав гурт. Рік ми не жили з ним, а тоді знайшов він мене у Чернігові і привіз додому.

Радість у дітях і онуках

Петро полишив роботу у Жовтневому, працевлаштувався у аптеку районної ветлікарні. Згодом очолив ветдільницю у Лісках.

– Спеціаліст він був відмінний, – не лукавить душею Ольга Іванівна. – А от прокляті випиті чарки збивали з толку, через них передчасно і з життя пішов.

Ще у Дворніченків народилася донечка-сонечко Валя. Батько любив дітей не менш за матір. Світлана вивчилася на геолога-розвідувальника, Валя – на торгового працівника. У старшої є донька Маринка, педагог, у Валі – синок Олег.

– Так сталося, що онучок жив зі мною аж до сьомого класу, – каже Ольга Іванівна. – Дочка з чоловіком їздили на заробітки, аби придбати власне житло, а я ростила Олежку. Він у школі був відмінником, а коли переїхав у Чернігів, то навчався у спеціалізованій фізико-математичній школі. Нинішнього літа вступив до Харківської національної юридичної академії. Це моя гордість, радість, що маю такого розумного онука. Він і спортсмен, і комп’ютер добре знає. Славні у мене і дочки, і зяті, а найкращі – онуки.

Ольга Іванівна цього року святкуватиме 70-річчя.

– Маю город, тримаю порося і курей, аби було що дітям у місто дати, – ділиться щаслива бабуся. – Любила у молодості вишивати, читати, а тепер перевагу надаю телевізору. Правда, іноді беру книгу до рук, маю власну бібліотеку.

Ольга Іванівна безвідмовна у допомозі сусідам.

– З людьми треба жити по-людськи, – впевнена вона. – Ось поїхала моя сусідка було у Київ до дітей, то я за її хатою дивилася, собаку годувала. А іншу бабусю, теж сусідку, аж до її смерті доглядала. Ці турботи мене не обтяжують, навпаки – додають сили і упевненості, що я потрібна людям і якось можу полегшити їхні будні.

Мітки: , ,

Коментарі закриті.