Повернувшись з Афганістану,  Віктор Шиш прийшов до церквиЦю людину шанують і поважають макошинці. Хтось з них – за бажання прийти на поміч іншому, хтось – за доброту і працелюбність, а є й такі, що захоплюються його сценічним талантом. Віктор Миколайович гарно співає і є дотепним гумористом.

Свій хлопець

Віктор Шиш народився і зріс у мальовничому Макошине: ліс з його дарами, голуба Десна, а за нею – розкішні і пахучі луки.

Часто Віктор просиджував на березі річки з вудкою. Ні, він ніколи не був заядлим рибалкою, а от милуватися краєвидами міг днями. Зачепиться на гачок щука чи карась, вудка натягнеться, як струна, а Віктор і не помітить одразу свого улову, бо мружить очі на голубінь води, на піщаний жовтий берег Десни.

Закінчив школу. Шкода було йому і батьків залишати, і своїх найкращих у світі бабусь – Стеклу Гаврилівну та Марію Василівну. Влаштувався на завод «Сільгоспмаш». Токарською справою займався аж до призову на службу в армію.

Служити випало в Азербайджані, поблизу Кіровобада.

– Два місяці я там пробув, – пригадує Віктор Миколайович. – У грудні 1983 року потрапив до Афганістану. Хлопець я ніби і не білоручка, а от клімат чужий мене просто вбивав. Уявіть, вдень спека сягала 60 градусів, а вночі було всього плюс п’ять – вісім. Вода була на вагу золота. Нас, солдат, спрага замучувала. Можна було напитися з рівчака, але нас попередили про небезпеку. Виявляється, душмани кидали у воду якусь отруту, тому, проходячи мимо рівчаків, заплющували очі, аби не піддатися спокусі зробити хоча б один ковток. Пили привозну воду, дуже хлоровану, противну на запах і смак, але іншого варіанту просто не було.

У серпні 1984 року Віктор Шиш, здаючи КамАЗом назад, випадково наїхав на міну. Машину добряче рознесло, а Віктор Миколайович отримав поранення спини і ніг. Два місяці лікування у госпіталі Кабула не повернули йому повноцінного здоров’я. Через рік Віктора Шиша звільнили у запас.

Руки шукали роботу

– Про те, що я вертаюся додому, ніхто з рідних не знав, – каже Віктор Миколайович, – хотів їм зробити приємну несподіванку. Відкрив двері батьківської хати, першою мене обійняла моя бабуся – Стекла Гаврилівна, це мама моєї мами. Плаче від радості, цілує. А згодом бабуся перехрестила мене тричі, поцілувала і мовила, аби я надалі жив з Богом у серці і в душі, адже саме він мене врятував від загибелі на чужій землі. Виявляється, обидві мої бабусі молилися щодня за моє повернення з Афганістану.

Учорашній афганець не став засиджуватися вдома, одразу пішов заробляти на свій шмат хліба. Влаштувався водієм на тодішньому заводі залізобетонних виробів. Згодом його переманили на Чернігівське автопідприємство, філіал якого був у Мені.

– Ох, і попоїздив я тоді по Радянському Союзу, доставляючи різні вантажі, – згадує Віктор Миколайович. – Бував у Москві, Ленінграді, Рязані, Львові… І не по одному разу.

А потім Віктора Шиша запросили на посаду старшого інспектора по нагляду Менської виправної колонії №91, яка знаходиться в Макошине. Звідти і на заслужений відпочинок вийшов.

З Богом і добротою у душі

Новий будинок, гарна сім’я – усе це вже було у Віктора Шиша. А ще заняття для душі – участь у художній самодіяльності. Багато літ він є учасником народного хору, що діє при Будинку культури. Завоював серця глядачів, майстерно читаючи для них гуморески і сатиричні мініатюри. Та всього цього йому здавалося замало. Очолив спортивну секцію при Будинку культури.

Настоятель Свято-Покровської церкви отець Олександр запросив Віктора Шиша бути старостою у храмі. Дав згоду.

Коли почали споруджувати нове приміщення храму, на поміч прийшло багато макошинців. Серед перших – офіцерський склад виправної колонії.

– Церква будується на благодійні пожертви в честь Покрови святої Богородиці та в пам’ять загиблих афганців, – каже староста. – Віряни жертвують свої гроші на спорудження храму, а ще нам відчутно допомогли Олексій Калинський і Антоніна Толочко з Макошине, Ігор Зінчук з Києва, афганець Леонід Титаренко з Мени, голова сільгоспкооперативу «Куковицький» Сергій Нужняк. Сільгоспкооператив «Авангард» придбав для нової церкви куполи і хрести. Допомагають нам у будівництві і менські приватні підприємці.

– Під час кожного Богослужіння ми молимось за наших воїнів АТО, просимо Всевишнього зберегти їхні життя, а ще за те, щоб він дав мир і процвітання нашій державі, – додав настоятель Олександр.

Коментарі закриті.