Деснянська вода відрізала від цивілізації у Менському районі Остапівку, Рожківку, Котичку, Червоний Маяк, Куковицьке і Червоні Луки. Хліб і до нього, а також ліки і пошту селянам доставляють на човнах.
Плесом до хуторян
Листоноші з Кукович Світлані Гузі, а також її колегам Наталії Курицькій з Макошине і Тетяні Залозі з Максаків нелегко доставляти пошту у підтоплені села.
Одразу за Куковичами, в урочищі Лаваш, нас чекали човнярі-перевізники Ігор і Олександр Ярини, роботу яких оплачує сільська рада. Проводжали нас начальник центру поштового зв’язку Володимир Соломко і Куковицький сільський голова Віталій Чичкан.
Світлана Володимирівна у човен завантажила сумки з газетами і товаром. Всідаємося всі, човнярі взялися за весла – поплили. Краса навколо – очей не відвести!
Коли подолали Лаваш, пересідаємо до іншого човна, яким управляють Ігор Болва і Анатолій Євченко. Ігор підміняв свого батька Володимира Петровича.
– Від весел у нього руки дуже болять, – каже син, – отож вирішив дати йому перепочити.
Ці човнярі працюють від сільгоспкооперативу. Пливемо через Десну – глибоку, голубу, спокійну. Ні хвиль, ні вітру. Зелені верболози на березі миють свої коси у річці, птаство співає, квіти око милують…
Ось, нарешті, і берег. Подумки радію, що водяний бар’єр подолано і до хутора поїдемо коником по зеленій траві. Озвався Анатолій Євченко:
– І підводою будемо по рівчаках і долинах їхати. Води нині багато, всі дороги і стежки під нею.
На широкому лузі бачимо лелек, які бродять по воді. Білі красені з червоними дзьобами неквапом шукають у траві жаб і комах. І раптом – ой, ще таких не бачила! Чорні лелеки ходять серед білих у парі. Диво, а не птахи!
Листоношу люблять
Наш перевізник доставив усіх, хто сидів на возі, до Куковицького. Це такий населений пункт, де всього одна хата, в якій єдиною душею живе Ганна Горбач. Вона щиро нам зраділа. Листоноша видає їй пенсію, газети, яких вона передплачує аж шість! Господиня купує товар – цукерки, мило, пральний порошок.
Обійстя у Ганни Семенівни доглянуте, дарма що сама живе. Діти допомагають і на городі, і в дворі лад давати. А вода підступила до її хати за якихось десяток метрів. Білопінно цвіте сад, густий щавель так і проситься у борщ. Його тут не рвати треба, а косою косити.
Попрощавшись із жінкою, їдемо до Червоного Маяка. Краса природи не полишає нас. Неподалік села вгледіли красиву косулю, яка швидко від нас заховалась у густих кущах.
– А зайців тут мало бігає, – зауважує Василь Гуза, – ближче до людських хат переселились, бо тут, на лугах, лисиць розвелось багато.
У Червоному Маяку під’їжджаємо до хати Лідії Лавської. Бабуся, отримавши пенсію і придбавши необхідний товар, щиро дякує листоноші.
– Якби не ви, не було б у мене і цукерки на столі, – каже вона. – Через цю воду, мов на острові. І заїжджих торговців нема – ніхто не їде, бо мало нас тут, виторгу великого не дамо.
З вулиці на вулицю, від хати до хати Світлана Володимирівна і Василь Миколайович їдуть і йдуть до людей.
Одна жіночка просить Світлану Гузу, аби та заплатила за електроенергію. Іншій треба привезти наступного разу сірників. Ще одна бабуся передає через листоношу гроші для своєї рідної людини у Пам’ять Леніна…
Для кожного хуторянина у Світлани Володимирівни знаходиться тепле слово. Обов’язково спитає про здоров’я, чи приїздили на Великдень діти…
Заходимо до Валентини Шумної – напрочуд доброї жінки. Про неї найближча газета розповідала свого часу. Пригостила нас березовим соком, настояним на сухих яблуках і грушах. Смачнючий! А тоді ще й карасями, смаженими на домашній сметані. Куди тим ресторанам!
– Жити у нас можна, – каже Валентина Григорівна. – Повітря таке, хоч пий його. Тиша, краса – чого ще душі треба? От одне нас, хуторян, хвилює – на період великої води нема графіка перевезень людей на човні з Кукович до нас. Ось чекаю сина з Києва, а душа болить: як же він дістанеться хутора? Хай би був графік. А човнярам ми згодні платити скільки треба, аби тільки переправляли нас.
Повертаємося до Кукович надвечір. Сумки листоноші порожні, помітно, що вона вдоволена. Розпечене за день сонце повільно сідає за обрій, віддзеркалюючись у голубій Десні. Така неповторної краси мить, що й не помічаємо кусючих і набридлих комарів.
