Ольга ПУГАЧ, Київська «Просвіта» ім. Т.Шевченка, для “Нашого слова”.

Фото газети “Наше слово”.

Відійшла у вічність  Параска Королюк – символ Майдану, символ української жіночої Долі.

Як просто сказати, як важко збагнути – на Тернопіллі, у рідній хаті, на 72-му році життя перестало битися неспокійне полум’яне серце незабутньої Параски Королюк – народного символа Майдану, володаря почесного знаку «Гвардія Революції», нагородженої орденом Княгині Ольги ІІІ ст. Сталося це 26 листопада – у сумні для України дні пам’яті жертв голодоморів.

Проста українська жінка, невтомна трудівниця, любляча мати і бабуся, палка патріотка і невтомний борець за правду, за свою правду – вона була найпомітнішим явищем Майдану.

Її життя… Їй було півтора роки, як помер батько, а мама,  інвалід з дитинства, хворіючи, часто лікавалася у Львові, далеко від рідного села. В таких умовах пройшло життя маленької дівчинки.

Учитися у школі було непросто – ні взуття, ні одягу, ні статків. Після шести класів навчання почався трудовий життєвий шлях маленької Параски. Перше місце роботи – рільнича бригада. Нічого не платили, лише записували трудодні. Тож попросилася у доярки. Голова колгоспу, після деяких вагань, – воно ж ще дитина! – дозволив перейти на ферму дояркою.

До сорока років Параска Василівна мала вже 26 років трудового стажу, заробленого і на Харківщині, і на Дніпропетровщині. Це й справді так було і є – Тернопільщина на заробітки була слабенька завжди, тож загоняють злидні людей у чужі краї.

З теплотою згадувала Параска Василівна свої вимушині мандри по українських та загальносоюзних робітничих майданчиках. «Люди,- казала, – усюди такі хороші. Мене любили усюди, ніхто не кривдив. І їм віддячувала щирою приязню”.

Маючи на руках вже трьох дочок – Ганю, Світлану і Марічку –  покладатися мала лише на себе, бо чоловік помер молодим, залишивши її удовою. Гірко згадувала Параска Василівна, що цьому допомогла також і оковита.

Скористалася маминою порадою поїхати у дальші світи, щось заробити трохи для дівчат на майбутнє. Мама допомогла, доглянула онучок, а у Параски Королюк – нові професії, нові можливості: лісозаготівлі у Архангельську, у Томську. Заробила Параска Василівна на лісозаготівлі два вагони лісу, було з чого ставити нову хату старшій донечці, яка саме готувалася до весілля.

А далі – тринадцять років у Казахстані. Звідти привезла купу грошей, у рублях,  долари тоді тут ще не ходили. Донькам наділила по п’ять тисяч. На радощах, що народилася онука, купила коштовну статуетку Божої Матері, решту грошей поклала на рахунки до Ощадбанку – для дітей, для онуків – а онуків у неї, дякувати Богові, було шестеро. Дуже вона засмутилася, коли остаточно переконалася, що ті заощадження згинули без вороття.

Тож на Майдан Параска Василівна мала великі надії – дуже несправедливим їй видалося її життя, та хіба тільки її? Пошук правди, віра у близьку перемогу на шляху до кращого життя для її дітей, для її села, для її України – ось ідея її Майдану.

У народі її вважали справжнім народним депутатом. Для себе вона мало що домоглася (та чи й домагалася?), а от до шести сіл на Тернопільщині завдяки її наполегливості та новим зв’язкам у впливових колах газ таки провели. Можна згадувати і її клопотання про земляків, які потребували медичних консультацій, можна згадувати  ще і ще…

Кілька років тому Параска Василівна двічі гостювала у мене  в Макошине, що на Менщині.  Її радо вітали і в сім’ях, і на святі Івана Купала. До свята вона зробила кілька чудових купальських вінків, які ми подарували дівчаткам.

Подзвонивши найменшій з дочок, з якою вона жила, Марічці, вона сказала буквально таке: «Марічко! Я так далеко заїхала! Це село Макошине, десь на півночі». Звертаючись до мене – «Де то воно є?» –  «Це аж Чернігівська область. Й-ой, Марічко, аби ти бачила, які тут люди хороші, вони такі самі, як і в нас! А як вони Івана святкують! У нас так, певно, святкували, хіба як мої батьки ще молодими були!»

Її охоче слухали і під час застілля у  громадській організації «Нащадки Аратти», і на хазяйському подвір’ї, поки на вугіллі доходив святковий шашлики, а сільські хлопчаки прибігали сфотографуватися з нею на мобільні телефони. Їй було що розказати, а нам було що послухати. Її доля – це, на жаль, майже типова доля звичайної української сільської жінки, жінки-трудівниці, яка має в житті надію не на державу, не на батька своїх дітей – а лиш на себе. Жінки, яка живе вірою і любов’ю, працею і надією на іншу правду життя, іншу справедливість, і на мудрість народних поводирів.

Мова у неї була образна, часто римована. Запам’яталось таке: «А біда ходить не одна. Біда ноги має – туди-сюди повертає». Сьогодні ця біда завернула у сільську хату в селі Дорогочівка.

Можливо, що комусь Параска Василівна, або просто баба Параска, як її знав Майдан, видавалась надто наївною. Але хіба вона була більш наївною, ніж лицар Дон Кіхот, абсолютний лідер прихильності європейської читацької аудиторії. Загальносвітовий наклад «Дон Кіхота» Сервантеса  за останні чотириста років поступається лише Біблії, що саме по собі теж непогано.

І статки у неї цілком лицарські – пенсію свою у 600 грн вона ділила порівну на трьох дочок та їхніх діточок, а сама намагалася з Божою поміччю перекрутитися на 80 грн., які мала як  додаток до пенсії за «Княгиню Ольгу». Її життя останні роки належало Майдану, де вона мала багато друзів, які і допомагали виживати. Це приблизно те саме, що мав справжній ідальго: спис, старовинний щит, шкапа Росинант та вірний друг.

Боляче усвідомлювати, що Параска Королюк пішла з життя не дочекавшись «Вашінгтона з новим  і праведним законом», а ми, можливо, «діждемось-таки колись», і у цьому буде і її успіх, бо вона у це вірила, отже –  наближувала.

Прощаючись, вона завжди звертала до громади такі своїх віршовані рядки: «І най Вас охороняє Ісус Христос і Мати Божа, Божа Ласка. // Цього всім вам бажає Королюк Параска».

Збережемо про неї світлу пам’ять.

Коментарі закриті.