У далекому 1951-му році поріг першого класу Менської школи імені Сталіна (і така тоді була) переступили 33-оє школяриків. Нещодавно вони зустрілися (через шість десятиліть!), аби пригадати босоноге дитинство, тяжку працю і перші враження від школи.

0865

Зі сльозами на очах пригадують своє бідне дитинство сестри-двійнята Валентина і Галина Єкименки (за дівочим прізвищем):
– Нам ще і по п’ять років не було, а мама щоранку вішала нам на шиї полотняні торбинки і відправляла у поле збирати житні колоски. Ото так ідемо босоніж по стерні, по холодній росі. До самої школи не було у нас взуття. А коли йшли у перший клас, то чоловік старшої сестри купив нам брезентові черевики на кілька розмірів більші, бо носити цю взувачку потрібно було років три – чотири.

Що ще пам’ятається дітям війни і повоєнних років? У колгоспі тоді вирощували кок-сагиз (виробляли з нього гуму). Тож рано-вранці, доки зійде сонце, дітлахи збирали насіння цієї культури і здавали. А восени викопували коріння кок-сагизу. За допомогу дорослим ланкова тоді подарувала дівчатам по метру червоної атласної стрічки. Бігали малі з ними по вулиці, усім показували і почувалися найщасливішими у світі.

Та не тільки тяжкою працею пам’ятається дитинство. Рано навесні, як тільки сніг починав танути, гуляли діти по долинах, каталися на «крутілках», бігали в лози, стрибали в «класи» і навіть перебирали на призьбах склянки з побитого посуду.

Валентина Федорівна пригадує, що у шкільному колективі дружно жили, весело. Влітку гуртом ходили на виробничу практику у сортосад аж під Пам’ять Леніна, завжди пішки діставалися.

По-різному склалися долі першачків далекого 1951-го року. Нині у кожного – діти, онуки, чекають правнуків. Але всі вони пам’ятають босоноге і непросте дитинство. Тож з великою радістю з’їхалися з усіх куточків України. Як раділи зустрічі! І цілого дня ледве вистачило, аби набалакатися, згадати, поділитися…

Коментарі закриті.