DSCF0703Правнучка Даша дуже любить свою прабабусю і пишається нею. Фото автора.

Народилася вона у мальовничій Остапівці за Десною. Працювати пішла рано. Доїла на фермі корів, доглядала телят. Чорною смугою пролягла по її долі війна. І в мирний час життя солодким не було.

Втрата двох близьких людей

За Андрія Аксьоненка Марія вийшла заміж по любові. Та недовгим було їхнє сімейне щастя – почалася Велика Вітчизняна…

Проводжала свого судженого на фронт, а під серцем носила його дитину, яка ось-ось мала з’явитися на світ. Народився синок, якого Марія назвала Віталієм. Як же переживала вона, аби первісток ріс здоровеньким. Щоб Андрій повернувся з війни живим і неушкодженим, міг взяти на руки свого Віталика і підкинути його високо-високо.

Не клич біди – вона сама прийде, так у народі кажуть. Захворів Віталик, коли йому чотири рочки виповнилося. І у брата Марії теж синок недугу підхопив. Що то була за хвороба – ніхто не знав.

У Остапівці стояли солдати. була в них своя санітарна частина. Звернулася Марія Яківна до військового фельдшера, аби той порятував її синочка і племінника від недуги. Фельдшер не відмовив, лікував малих, як сам знав. Племінничок одужав, а Віталик, вважай, ще й на світі не жив, навіки розпрощався з ним.

Свою тугу і своє горе Марія намагалася забути, важко працюючи. Вдома усю роботу робила, на фермі докладала всіх сил.

А тут нова біда. Отримала вона похоронку, що її Андрій загинув безвісти. Молодій вдові світ одразу став чорним – ні чоловіка, ні сина. Як жити далі, де і як втамувати щем серця і біль душі? Вихід бачила в одному – робота.

У Примор’я за щастям

Після війни доля розкидала колишніх воїнів по всьому світу. Прилаштовувалися, хто де міг: біля родичів, на батьківщині однополчан. Дехто їхав узагалі у незнайомі краї, бо від рідної оселі – ні кола, ні двора, усе німець знищив.

Петро Стафієвський, який народився і виріс у Приморському краї, приїхав у Остапівку до свого діда погостювати. Та так і зостався у придеснянському краї.

З Марією познайомився, сподобалася йому гарна і працьовита молодичка. Завоював зболене серце її, вона і погодилася стати його дружиною. Народилася донечка Віра. Здавалось би – живи, Маріє, і радій що доля повернулася до тебе приязно і світло. Так ні ж. Хвороба, а згодом і смерть донечки знову вибила із життєвої колії жінку. Та поруч був Петро, який слугував її другом, порадником і міцною опорою.

У 50-х роках популярними були вербування людей на переселення в інші краї, і багато хто з українців покидали свою батьківщину, виїздили за омріяним щастям. Бо і дорога на переїзд була за кошт держави, і житло надавали, і роботою забезпечували.

Вирішили Стафієвські й собі щастя-долі пошукати. Марія не раз ловила себе на думці, що рідне село не є для неї радістю – чоловіка втратила, двох дітей поховала. Отож, поїхали у Примор’я.

– Добиралися поїздом більше місяця, – згадує Марія Яківна, – дорога була виснажливою, хоча за вікнами вагона розкривалися нові для нас краєвиди. На руках у мене була маленька Галя, менша донечка. Ото якось прали її штанці і пелюшки, сушили.

На новому місці Стафієвсь-кі облаштувалися непогано. Петро пішов у депо ремонтувати вагони, а Марія у себе вдома прала солдатську білизну. Так і заробляли собі на прожиток.

Років з п’ять було усе добре. Підростала Галинка, на світ з’явилася ще одна донечка Ліда. Та раптово застудився на протягах у депо Петро Іванович. Думав, що минеться, до лікарів звернувся не одразу, отож хвороба і зборола його.

Поховавши чоловіка, Марія приймає рішення повернутися додому, до своєї Остапівки.

– Що не кажіть, а рідне є рідне, – каже Марія Яківна. – І люди, і Десна, і село. Кажуть же, що у своїй хаті і стіни допомагають. Отож, поїхали.

Нова хата і відданість дітям

Повернувшись додому, попросилася пожити з дітьми у брата. До свекрухи, Петрової матері, дороги їй не було, бо з нею жив брат покійного чоловіка.

Почала зводити власну хату. Важко було вдові з маленькими дітьми, однак своєї мети досягла. Працювала не покладаючи рук, заощаджувала кожну копійку, аби швидше двері в хату навісити й вікна посклити.

Метка, гарна на вроду і жадібна до роботи, Марія впала в око не одному чоловіку. Та вона всім відмовляла, хто хотів бути з нею в парі. Аргумент був один і залізний: «Чужий чоловік ніколи не стане рідним батьком її дітям».

Сама вивела дочок в люди, заміж віддала. Уже близько десяти років живе у меншої дочки у Мені.

– Не маю здоров’я, щоб самій свою оселю утримувати, город обробляти. Як-не-як, а за плечима вже 90, – розказує Марія Яківна. – Це і так Бог віку мені дав довгого, хоча до лікарні тільки у 80-річному віці вперше і, сподіваюсь, востаннє потрапила: апендикс вирізали. Живеться добре мені серед рідних людей. Онуків, правнуків маю, радію, що ростуть вони здоровими і розумними. А про своє минуле згадую, як про важкий сон. Стільки довелося прожити і пережити. І як тільки серце витримало?

Коментарі закриті.