ветеранМихайло Вялько із Семенівки має за плечима аж 94 роки. Здоров’я вже підводить, дається взнаки поважний вік.

Кілька років тому поховав дружину, тепер живе сам. Поряд – обійстя синової родини, тож і їсти йому принесуть, і в хаті лад наведуть.

– Дід у нас «продвинутий», – сміється невістка. – Кілька років тому, як вели газ у хату, наполіг, щоб шпалери поклеїли. Килими попросив викинути, а на їхнє місце фотошпалери наліпили. Подобається йому!

Чує погано колишній фронтовик-артилерист, спілкуватися довелося складно. Допомагав «перекладач» – син.

Телевізора не дивиться. А от жодної трансляції з Верховної Ради Михайло Іванович не пропускає: притулить радіоприймач до лівого вуха й слухає. А тоді й сусідам, і родичам про політичні баталії переповідає, усіх депутатів знає.

Та що там сучасне, він і про минуле розповість, бо був свідком тієї страшної війни, котра знищила мільйони наших співвітчизників.

Призвали до війська Михайла Вялька у 1939-му, якраз під час Фінської кампанії. Спочатку стояли табором під Ленінградом, аж до самої зими.

– Пам’ятаю, така холоднеча була, що й суп у мисці замерзав, доки від кухні донесеш, – пригадує ветеран. – Молоді були, витримали. А коли сама війна почалася, нас у Волхов направили, у зенітну артилерію.
Михайло Іванович був командиром прибору зенітної установки. Пам’ятає, що цілила їхня гармата до 20 кілометрів у висоту і до 50 – по горизонталі. Охороняли артилеристи аеродроми, переправи, мости, інші стратегічні об’єкти.

– Якось під час блокади Ленінграду зламався наш прибор, то для його ремонту мене разом із лейтенантом направили по Ладозькому озеру до міста, – розповідає старий воїн. – Пливли, а страшно було! Німці бомбили безперестанно наш катер. Кілька днів у Ленінграді чекали, поки нам новий прибор видали. Ми не голодували, бо отримували сухі пайки, та всього надивилися. А потім подалися назад – і знову бомби на голову.

Перемогу Михайло Вялько зустрів у Клайпеді. Ще півроку після того прослужив у штабі корпусу писарем, бо мав гарний почерк. Начальник гарнізону пропонував лишитися на службі, однак вдома, у Семенівці, на солдата чекала хвора мати. Каже, тоді у Прибалтиці неспокійно було, росіян не любили там, стріляли, тож від біди подалі подався додому у червні 1946-го.

По війні обжився Михайло Іванович у рідному селі, сім’ю створив, сина й доньку виростив. Працював у місцевому колгоспі на різних роботах: і бригадиром, і обліковцем, був секретарем партійної організації. Життя швидко промайнуло, лишило спогади.

– Я й сам собі дивуюся, як усе оте страхіття пережив, – каже на прощання ветеран. – Мрію лише дожити до Дня Перемоги, а там, як Бог дасть, і до іменин восени.

Коментарі закриті.