Лихо прийшло у молоду сім’ю Дем’яненків з Блистови 28 січня близько 20-ї години. Добре, що ніхто такої пори не спав: ні дев’ятирічна донька Ірина, ні її дворічна сестричка Вікторія. Вогонь повністю знищив житло.
За сім годин згоріло нажите
Олександр жив і виховувався у бабусі. Коли одружився на Олені із Семенівки, привів її теж у бабусину хату. По-сусідству жив далекий Сашків родич, якого молоде подружжя доглянуло до останнього дня. Дем’яненкам по заповіту дісталася оселя. Вони її відремонтували на сучасний лад, збудували простору веранду, де планували облаштувати ванну кімнату – з душовою кабіною, санвузлом.
Оскільки в селі газу нема, то Дем’яненки спорудили у веранді грубу, аби у приміщенні було тепло.
– Того злощасного вечора ми, як і завжди, протопили грубу, – розповідає Олександр Віталійович. – Попоралися – тримаємо коня, двох корів, птицю, поросят – і кожен зайнявся своєю справою. Діти бавилися, Лєна читала газету, а я вирішив поголитися. Раптом вчув запах диму – загорілося на горищі веранди. Я не розгубився, кинувся до водостанції, аби загасити вогонь, а вона зіпсувалася, хоча до цього працювала. Бачачи, що сам нічого не вдію, сказав Лєні, щоб подзвонила сільському голові про нашу біду, а сам заходився виносити речі. Дітей одразу ж відправив до бабусі.
Юрій Мишкін, голова, викликав пожежників із Мени, Бірківки і Семенівки, підняв людей на поміч. Вдалося врятувати від вогню документи, дещо з побутової електротехніки. Сарай з живністю і сіном, Богу дякувати, не загорівся. А на льох, який за кілька метрів від хати, накидали багато снігу, аби в ньому не попеклася картопля. Добре, що я прочистив своїм конем вулицю, на якій живу, то пожежники проїхали. До третьої години ночі боролися з вогнем. Менська машина двічі воду з річки набирала…
Світ не без добрих людей
Звістка про біду, яка спіткала Дем’яненків, облетіла не тільки Блистову, а й сусідні Семенівку та Стольне. Люди цих населених пунктів, не змовляючись, спішили допомогти. Несли одяг, взуття, посуд, продукти, гроші. Хто ніс усе це до Дем’яненків у бабусину хату, а хто залишав гроші у сільській раді. У двох магазинах утворилися пункти допомоги погорільцям.
Колишні однокласники Олени Василівни і Олександра Віталійовича теж зібрали кошти, родичі, знайомі, друзі – усі розділили біду Дем’яненків.
– То правду кажуть, що друзі пізнаються у біді, – каже подружжя. – Ми на власному прикладі переконалися, що у люди у нас чуйні і добрі. Вклоняємося до землі кожному, хто відгукнувся на наше горе. Спасибі усім-усім, хто пройнявся душею і серцем долею наших дітей і нас самих. Тепер маємо надію, що придбаємо собі житло.
І Олена, і Олександр – люди у Блистові шановані. Вона і дояркою працювала, і молоко приймала. Нині – у декретній відпустці. А її чоловік безробітний, однак гроші заробляє і сім’ю утримує. Має він коня, косарку, гребарку, бензопилу – ото і допомагає односельцям, що хто попросить. Не за чарку, зароблену копійку несе додому.
– Прожили ми у власній хаті усього п’ять років, – каже Олександр Віталійович. – Скільки праці, часу і коштів ми з Оленою вклали у облаштування сімейного гніздечка! І за сім годин нічого не стало, окрім фундаменту та зруйнованої печі. Ми і меблі купили: м’який куточок, вітальню, кухню – усе вогонь забрав.
– Ніякого передчуття біди не було, – каже Олена Василівна. – Правда, моїй мамі сон наснився, ніби півень клюнув когось, і кров пішла… Безперечно, горе велике у нас, відверни, Боже, від кожного таке. Скільки житиму, молитися буду за здоров’я добрих людей, які поділилися своїм сімейним бюджетом у нашій біді. Нехай береже вас Бог, дорогі наші земляки!
