Після пережитого і побаченого залишуся військовимАртема Чичкана я знаю з дитинства. Саме він років 15 тому частенько заглядав до моєї бабусі, що живе по сусідству, вчив мене читати. Нещодавно захисник Вітчизни додався до мене в друзі в одній із соцмереж і спитав, чи не забула я його Букваря. Відповіла, що вже закінчила школу, в заліковці з мови маю «відмінно». А в серце щось так вкололо. Не знали ми, граючи ще малими в «стрілялки» біля школи, що через багато років говоритимемо про справжню війну.

У кросівках для зручності

Артемові зараз 21. Після закінчення школи він вступив до технікуму, що в Конотопі. Навчався на ремонтника колій. А 26 серпня 2013 року пішов до армії за контрактовою системою.

У січні 2014-го юного бійця на місяць відправили на навчання до Львова. Там Артем опановував керування танком. Проте не довчився – відправили вартувати на блокпостах. І вже 7 липня 2014 року юнак опинився в зоні АТО. Першим пунктом оборони стало село Дмитрівка Новоайдарського району Луганської області.

Разом з Артемом захищати Вітчизну тоді поїхали близько 1000 земляків з Чернігівщини. З Мени – тільки один побратим – уже покійний Максим Андрейченко. Нині Артем Чичкан – танкіст першого танкового батальйону першої гвардійської танкової бригади.

– Часто їздиш у відпустки? – питаю.

Зізнається, що вдома вже вчетверте.

– Деякі вояки частіше бувають вдома, деякі рідше. Це залежить від багатьох чинників, зокрема, від сімейного стану, – розповідає Артем.

Бойові учасникам АТО, за словами хлопця, платять регулярно в залежності від звання. Приміром, рядовий солдат (найнижче звання) отримує до 3000 гривень на місяць. Зброю юнакам дали у військовій частині, а от із придбанням бронежилета і форми допомогли волонтери.

– В основному, дефіциту обмундирування нема, – ділиться боєць, – якщо й воюють у кросівках, то хіба що для зручності.

До війни не можна звикнути

За словами Артема, тактика бою досить проста. Солдатам дають наказ зайняти певну точку, позначену на карті. Показують знімки місцевості, траєкторію руху на мапі. За тиждень до воєнної операції на територію захоплення відправляють розвідників.

– Спочатку працює артилерія, потім запускають піхоту, танки, десантників. Завдання виконали, утримуємо позиції, – розповідає боєць.

Складність полягає в тому, що про операцію можуть повідомити за п’ять хвилин до відправлення на місце. Солдатів зазвичай не інформують про бій заздалегідь, щоб не було розголосу.

Незважаючи на перемир’я, стріляють сепаратисти часто: і вдень, і вночі. Тож перепочити хлопцям вдається рідко. Проте навіть у хвилини затишшя часу не гають. Укріплюють бліндажі, облаштовують житло.

– Важко воювати? – цікавлюсь.

– Дуже важко, – знічується Артем. – Через страх. До війни не можна звикнути. Гірко день за днем втрачати товаришів, боязко бути покинутим під час бою.

Покатав на танку

Гуманітарна допомога учасникам АТО надходить постійно: від амуніції та теплих речей до вітамінів і книжок. Найбільше радують солдатів дитячі листи. До душі бійцям і послання від дівчат.

– Тільки нехай свою адресу лишають, – посміхається Артем, – може, познайомимося колись.

За словами вояка, солдатам вистачає всього. За що вони дуже вдячні небайдужим волонтерам.

Також Артем розповів, що зв’язок з рідними тримають не лише по телефону. Солдатам дозволяють влаштувати зустрічі глибоко в тилу.

– Якось до одного вояка приїздив син, – ділиться молодий боєць, – то я його на танку навіть покатав.

Рублі під п’ятою

У війську, за словами Артема Чичкана, завжди панує бойовий дух.

– Хоча не без плаксивих, – зауважує. – Трапляються і зрадники, і дезертири.

Одного разу солдати навіть сепаратиста спіймали. Натрапили в тилу на парубка у цивільному одязі. Останній доводив, що приїхав у гості до сестри. Наші вояки пов’язали чужинця, роздягли і помітили, що на тілі у сепаратиста сліди від зброї. У калоші під п’ятою знайшли російські рублі, а в рулоні туалетного паперу – міграційний квиток.

Як розповів Артем, жителі сходу ставляться до українських солдатів по-різному. Деякі косо дивляться, називають укропами, проте більшість підтримує наших бійців: то слово добре скажуть, то якоюсь городиною поділяться. Наші солдати в боргу теж не лишаються, допомагають місцевим, чим можуть.

– Вони ж холодні, голодні сидять у напіврозвалених будівлях, – розповідає Артем. – То ми їм м’ясні консерви приносимо.

Моляться за добро

Родичі Артема до його рішення служити Батьківщині ставляться по-різному.

– Мати сивіє біля телевізора, – зізнається хлопець, – батько пишається. А дядько з Росії питає: нащо воно тобі? Проте всі підтримують.

Найбільшим бажанням не тільки Артема Чичкана, а й усіх учасників антитерористичної операції на сході України є чимшвидше закінчення війни. Там, у тилу, моляться за те, щоб запанували злагода й добро на рідній землі.

– До закінчення контракту мені служити ще півтора року, – ділиться Артем. – Проте після пережитого й побаченого я і далі хочу піти по військовій лінії.

Коментарі закриті.