У Петра Бурого старість спокійнаКоріння роду його – у Локнистому на Менщині, там і народився. Зозуля накувала чоловікові 69 років. Були у нього квартира, дружина, робота. Нині усе те – у гірких спогадах. Є син, однак він батька не цінує…

Петро Михайлович хоч родом із села, однак жив у Мені, мав родину, разом із дружиною ростили сина. Працював чоловік в управлінні механізації «Сільбуд», філія котрого знаходилася у колишній пересувній механізаційній колоні №84.

– Працювати мені довелося і бульдозеристом, і на такому механізмі, що під будівництво майбутньої споруди палі у землю забиває, – охоче розповідає дідусь. – Як зводили сиркомбінат, п’ятиповерхівки у центрі Мени, без мене не обійшлося. Я любив свою роботу, цінував її, з місця на місце не перебігав і більших заробітків не шукав – з мене вистачало.

Згодом усе різко помінялося. Пішла за межу Вічності дружина, квартиру свою і синову довелося продати, а натомість купити йому хату у селі.

– Захотів так, нехай буде по-його, – каже Петро Михайлович. – Думалось же, що на краще. І мене він до себе забрав. Та, як згодом виявилося, не стало мені ні місця у синовій хаті, ні спокою. Його часті випивки, дебоші забирали моє і без того кволе здоров’я. Я ж – інвалід другої групи загального захворювання, мені треба постійний медичний нагляд. А де він? Син не хотів ні фельдшера кликати, як мені зле ставало, ні в лікарню не віз.

Дивлячись, як страждає чоловік, сільський голова допоміг старенькому зібрати всі необхідні документи для проживання у Стольненському Будинку ветерана.

– Уже я тут живу третій рік, – каже Петро Бурий, – усім задоволений. Увага, турбота про таких, як я, тут щогодинна і щоденна. Я завжди нагодований, чистий, у теплі. А як зі здоров’ям щось не так – медики поруч. От тільки скучнувато, телевізор набрид.

Дідусь знайшов собі заняття. Ходить до місцевого парку, на берег річки Думниця заготовляти лозу, з якої плете гарненькі кошики і для дітей, і для дорослих.

Ми застали Петра Михайловича за плетінням маленького кошика.

– Замовлень, Богу дякувати, вистачає, – посміхається. – І свої, що мене тут няньчать, просять, і стольненці. Мені не нудно, і дні швидше минають. Скоро он весна, тоді на грядках, як здужаю, підсоблятиму своїм дівчатам. А вони тут такі гарні – одна краща за іншу.

Коментарі закриті.