У липні разом із щорським журналістом Олегом Мірошниченком та його дружиною Наталією побував у Грузії. За вісім днів подорожі ми добралися до засніжених вершин Кавказьких гір та відпочили на Чорному морі. А також познайомилися з місцевими жителями і навіть пересіклися з президентом Грузії Міхаілом Саакашвілі.

День перший. Спільна мова

В аеропорту Тбілісі знайшли інформаційний центр для туристів. Там безкоштовно отримали мапи, інформацію про житло та розклад руху транспорту. Працівник центру досить добре розмовляв російською мовою.

До речі, хоча грузинська мова абсолютно не схожа на нашу, з порозумінням проблем не було. Більшість грузинів розуміють російську, особливо чоловіки, які служили у Радянській Армії.

У перший же день ми відвідали столичну грузинсько-українську школу ім. Михайла Грушевського. Там за кавою поспілкувалися з місцевими освітянами. Було особливо приємно чути на чужині щиру українську мову.

Ми дізналися, що у грузинських школах впроваджується мультилінгвальна освіта. Тобто, кожен вчитель зобов’язаний знати не менше чотирьох мов, а учні можуть говорити на будь-якій з них.

До речі, нас запевнили, що попри конфлікти з Росією, ніхто не утісняє вивчення у школах російської. Вона знаходиться на такому ж рівні, як і інші іноземні мови.

Працівники грузинсько-української школи:

День другий. Хінкалі та хачапурі

Наступного дня нас чекала екскурсія по Тбілісі. У школі ми познайомилися з керівником Будинку грузино-української преси та книги Валентиною Марджанішвілі. Виявилося, що її син Георгій нещодавно закінчив курси гіда. Саме він і показав нам місто.

Під час екскурсії стало зрозуміло, чому влада Грузії покладає великі надії на розвиток туристичної галузі. Такої кількості старовинної та новітньої архітектури, сконцентрованої в одному місці, не часто побачиш.

У Тбілісі триває масштабна реконструкція старих будівель та будівництво нових. Людям, які проживають у історичній частині міста, держава оплачує частину ремонту будинків.

Розвивається готельний бізнес. Тримісний номер недалеко від центру, зі сніданком, сучасним обладнанням та професійним обслуговуванням можна зняти за 600 – 700 гривень на добу.

Усе більш розповсюдженими стають хостели – дешеве тимчасове житло. На відміну від готелю, у хостелі потрібно платити за місце, а не за номер.

Попоїсти у хорошому столичному ресторані також можна не дуже дорого. Ми, наприклад, замовляли хінкалі – страву кавказької кухні, схожу на пельмені. Ситна порція обійшлася у 15 гривень (ціна переведена на гривні з ларі – грошової одиниці Грузії – авт.).

Перекусити також не проблема. На вулицях повно фаст-фудів з хачапурі та іншими швидкими наїдками. Хачапурі – це засмажений борошняний корж із сиром.

На вулицях вдосталь фонтанчиків з питною водою.

А от громадські туалети зустрічалися на шляху не часто. Також враження від міста трохи псує побутове сміття на вулицях. До речі, ця проблема актуальна для усієї Грузії.

Наша команда:

Наслідки землетрусу. Будинки, які не підлягають ремонту:

Магазин національного одягу. Найчастіше його послугами користуються наречені:

Хінкалі. Їх їдят руками, тримаючи за хвостик:

Поліцейські дільниці у Грузії реально прозорі:

День тертій. Край горців

Наступну ніч провели в потязі – зі столиці добралися до міста Зугдіді.

Прибувши на місце, знайшли маршрутку, яка прямувала до Местіа – гірського містечка. Водій взяв з нас, як і з інших туристів, по 100 гривень. Пізніше ми дізналися, що для місцевих квиток коштує 75 гривень.

Це не перший бізнес з окремим тарифом для туристів, який довелося зустріти на шляху. Наприклад, прямуючи до Местіа, ми зупинялися біля придорожнього магазину-кафе. Товари, викладені на полицях, не мали цінників і, судячи з усього, ціна на них призначалася після фейс-контролю покупців. Так, за упаковку солоних крекерів продавець зажадала з мене 20 гривень.

Хоча, чесно кажучи, у порівнянні з деякими кримськими торгашами грузинські набагато чесніші і скромніші. І не раз здавалося, що за «розвод» туристів їм навіть соромно.

Дуже скоро ми призвичаїлися до специфіки місцевого туристичного бізнесу і почали торгуватися. Результат був досить непоганим.

У визначеному пункті вийшли з маршрутки і почали подорож Сванетією – одним з високогірних районів Грузії. Живуть там свани – грузинські горці зі своєю мовою та традиціями. За типом наших гуцулів.

Минувши гірське поселення під назвою Накра, ми стали на відпочинок. Там і зустрілися з місцевими прикордонниками – за декілька кілометрів починається Російська Федерація. Вкотре у пригоді став пароль: «Ми з України». Ці слова, хоч і сказані російською, завжди позитивно впливали на місцеве населення. У Грузії поважають український народ і мають до нього дружні почуття.

Прикордонники не тільки допомогли нам розібратися з маршрутом, але й запропонували підвезти на своєму автомобілі до точки підйому. Ми, звісно, погодилися.

Більше того, вони звозили нас до джерела з нарзаном – знаменитою мінеральною водою, яка била ключем прямо із землі. А на прощання подарували пляшку чачі – місцевої самогонки та головку домашнього сиру сулугуні, для цього один з прикордонників спеціально заїжджав додому.

Ми чули про грузинську гостинність, але такого, чесно кажучи, не чекали. Проте в боргу не залишилися і презентували їм заготовлену на всяк випадок пляшку «Хортиці».

Прикордонник Лєвані з сином (після роботи):

День четвертий. Звіад і Тарзан

Переночували в наметах і зранку почали підйом гірською стежкою. Десь перед обідом нас наздогнав вершник. Як виявилося, прикордонники зв’язалися з місцевим пастухом, який неподалеку пас корів, і попросили його провести гостей з України. Пастух зголосився, ми також не відмовилися від провідника.

Нашого нового знайомого звали Звіад, а його коня – Тарзан. Від Звіада ми дізналися, що усе літо він разом з товаришами пасе корів, доїть їх та робить сир. А от узимку в селі роботи немає, хіба що прибирання снігу.

З провідником подорож стала ще цікавішою.

– Ось з цих квітів можна заварювати чай, а від оцих дохнуть навіть корови, – розказував він, – а отут я якось зустрівся з ведмедем…

Одного разу серед квітів знайшли ржаву гільзу від автомата Калашникова.

– Ще декілька років тому навіть у підлітків були автомати, скоріше за все, це вони тут гралися, – пояснив горець.

Зараз громадянам Грузії заборонено тримати автоматичну зброю, проте можна мати пістолети і, звісно, рушниці.

Пізніше нам розповіли, як саме «гралися» в горах люди з автоматами. Наприклад, брали в заручники туристів і вимагали за них викуп. Зараз цей бізнес викоренений.

По обіді ми були на одній з вершин хребта Цалгмил, висотою близько трьох тисяч метрів. Якщо б не хмари, то звідси можна було б побачити навіть російський Ельбрус – найвищу гору Європи.

На вершині перекусили, випили із Звіадом трішки чачі за дружбу України та Грузії і благополучно спустилися до місця ночівлі.

Кавказькі гори. Початок підйому:

Чачею пригощав Звіад:

День п’ятий. «Мертве» море

Наступного дня на нас чекало Чорне море. Ми вийшли до траси та зловили маршрутку до Зугдіді. Звідти взяли курс на село Анакліа. Ще вдома чули, що там будується найкращий курорт на Чорному морі. Принаймні так заявляв президент Грузії.

У дорозі знову не сумували – зустріли цікавих співрозмовників. Дізналися, що пенсії в Грузії менші, ніж у нас. А медицина платна і досить дорога.

Манчо, наш новий знайомий, розповів, що в Грузії дуже популярне регбі – різновид футболу, хоча у звичайний футбол там також грають і навіть уболівають за українські команди.

На пункт призначення прибули по обіді. До речі, це ще одна з переваг відпочинку в Грузії – там можна вранці покататися в горах на лижах, а вже у другій половині дня купатися в морі.

Виявилося, що Анакліа – місце неабияких контрастів. Там дійсно йде будівництво готельних комплексів казкової краси. Проте вільний від будівництва берег непридатний для відпочинку. Широкий багатокілометровий пляж щедро вкритий пластиковими пляшками й іншим побутовим сміттям. Місцеві жителі розповіли, що у всьому винна річка Інгурі, яка впадає в море і несе сюди різний непотріб.

А не чистять пляж, бо нема сенсу. Раніше тут відпочивало багато закордонних туристів. Місцеве населення мало заробіток. Але після військових конфліктів дев’яностих років туристична галузь завмерла.

Дуже сумно було спостерігати, як безглуздо занепав справді райський куточок землі.

Коли до берега прибило труп бика, ми прийняли остаточне рішення шукати інше місце під сонцем.

Пакування багажу в Зугдіді:

Свійські корови і свині часто гуляють самі по собі:

Новобудови в Анакліа:

Пляж в Анакліа:

День шостий і сьомий. Зустріч із Президентом

З Анакліа рушили у Батумі – славнозвісне місто-порт, головний туристичний центр сучасної Грузії.

Прибувши в пункт призначення, попрямували на залізничний вокзал, аби придбати квитки до Тбілісі. Усі маршрутки, які прямували туди, виявилися переповненими, тож ми скористалися таксі. Хочу зазначити, що таксі в Грузії коштує дешевше, ніж у нас. Ні у столиці, ні у Батумі більше 20 гривень платити не доводилося. Погодьтеся, для компанії туристів з рюкзаками це досить прийнятна ціна.

Залізничний вокзал Батумі знаходиться на березі моря. Пляж там чистенький, вода прозора, а людей майже немає. Кращого місця для відпочинку годі було шукати.

Пробули ми у Батумі два дні і одну ніч. За символічну плату жили у обійсті однієї сім’ї. За парканом нашого тимчасового житла плескалося Чорне море.

Одного разу, гуляючи центральним парком міста, звернули увагу на велику кількість поліції. Раптом неподалік від нас зупинився автомобільний кортеж. З однієї із машин вийшов президентом Грузії Міхаіл Саакашвілі. Нам пояснили, що він приїхав до суперкрутого ресторану, у відкритті якого завтра братиме участь.

А ще у парку на набережній ми натрапили на пам’ятники Тарасу Шевченку і Лесі Українці. Виявляється, у Грузії їх знають і шанують.

Пляж в Батумі:

Ресторан, біля якого ми зустріли Саакашвілі:

Шевченко під пальмою:

Вид на море з нашого тимчасового обістя:

День восьмий. Земляки

Після ночі у потязі ми знову були у Тбілісі. У день нашого приїзду місто якраз відвідав міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко. Від поклав вінок до пам’ятника Тарасу Шевченку та зустрівся з українською діаспорою. Ми також не пропустили нагоди взяти участь у цьому заході та поспілкуватися із земляками.

Біля пам’ятника Кобзарю зібралося до півсотні людей, чимало молоді. Багато хто з присутніх був в українських вишиванках, навкруги лунала українська мова. Люди спілкувалися, сміялися, відчувалося, що для них ця зустріч була справжнім святом. Недаремно кажуть, що любов до Батьківщини найкраще проявляється за її межами.

Голова Асоціації українців-мешканців Грузії Михайло Борис розповів нам, що, за неофіційними даними, у Грузії проживає понад 20 тисяч українців.

Після зустрічі ми відвідали спеціалізований магазин з продажу вин і попрямували у аеропорт.

Через дві години польоту за вікном заблищало Дніпро – останній день нашої подорожі добігав кінця.

Біля  пам’ятника Тарасу Шевченку в Тбілісі:

Стара семиетажка:

Базар:

Щоб перевести ціни у гривні, потрібно помножити їх на п’ять:

Вино на розлив:

Вечеря на висоті близько  10 кілометрів:

Дніпро:

Коментарі закриті.