Подружжя Любові і Миколи Литвинів жило у Синявці, звідки родом Любов Василівна. Далі було міське життя у Прип’яті і робота на Чорнобильській атомній електростанції. Коли сталася катастрофа, Любов Литвин з п’ятьма дітьми повернулася у батьківську хату.

З Прип’яті – до Києва

– У Прип’яті наша родина мала все, що душа бажала – гарну квартиру, роботу, – розповідає Любов Василівна. – Діти в дитсадок ходили, до школи. Ніщо не затьмарювало ні наших буднів, ні, тим більше, свят. І раптом велика біда прийшла на нашу землю.

Литвини були відселені з Прип’яті, як і тисячі інших сімей. Чоловік Любові Василівни Микола Сергійович продовжував працювати на ЧАЕС – ліквідовував наслідки аварії. До речі, там він трудиться і нині.
Згодом багатодітній сім’ї Литвинів у Києві, на Теремках, держава виділила п’ятикімнатну квартиру.
– Уже там я народила ще трьох дітей, правда, одна дитинка померла, – каже Любов Василівна. – Решта ж, Богу дякувати, живі-здорові, онуків уже мені з чоловіком дарують.

Одна з дочок Литвинів – Марія – людина віруюча. Ходить до церкви, дотримується Божих заповідей, тому і почувається здоровою і впевненою.

Якось на Богослужінні в одному із столичних храмів познайомилася з Володимиром Лукашенком. Як виявилося, хлопець був успішним фехтувальником, досяг неабияких успіхів у цьому виді спорту. Згодом чемпіон України став тренером, людиною затребуваною.

Відгуляли весілля. Батьки і вся велика рідня Марії рада і щаслива була, що у їхній сім’ї з’явився такий гарний зять.

До татка і японців

У щасливого подружжя одне за одним з’явилися дітки – донечка Ангеліна і синок Дарій.

– Нашого татка запросили до Японії на тренерську роботу, – розповідає дівчина, – на той час я мала вже йти до першого класу. Татко рік прожив у чужій країні без нас і мами і більше не витримав – покликав до себе.

– Там я пішла до школи, – ділиться Ангеліна. – Не до російськомовної, а до японської. Мову швидко вивчила, вона мені далася легко, і Дарію теж.

Вчилися діти легко і старанно, обзавелися друзями. Батьки були щасливі, що всі вони разом.

– Звичайно, нам у чужій країні все було цікавим і незвичайним, – каже Дарій, – але ми швидко звикли. У татка багато друзів-спортсменів, вони до нас часто приходили, брали нас на тренування. От тільки до майже постійних землетрусів ніяк не могли звикнути, лячно було весь час.

– Дарію, – не втримуюсь, аби не запитати, – а звідки в тебе таке незвичне ім’я?

– Дарій – це біблійський цар, от батьки і нарекли мене так. А моя сестричка Ангеліна, Ангел, значить. Ми ж, як і татко з мамою, віруючі, ходимо до церкви, молимося, аби всі були дужі і здорові. Ми не гнівимо Бога, тому й добре живеться у любові, спокої і злагоді.

Знову за кордон

Володимира Лукашенка запросили на тренерську роботу до Сполучених Штатів Америки. Він уже там. Сім’я ж збирається до татка.

– Ми вже скучили за ним, і мама теж, – зізнаються Дарій і Ангеліна. – Тут, у Синявці, насолоджуємося природою, дарами садів і городу. А ще ходимо до бібліотеки. Були на святі села, дуже сподобалось.
Спілкуючись з цими розумними дітьми, вловила чужий акцент у розмові.

– Алінко, скажи, будь ласка, щось японською, – прошу.

І дівча швидко-швидко повідало мені, не знаю про що. Прошу ще раз:

– А тепер переклади.

Алінка сказала, що вона дуже любить це село, його людей і що страви із сала дуже їй сподобалися. А Дарій додав:

– Ти ще сказала, що в Синявку приїдеш наступного літа.

– А як же в Америці з мовою буде? Треба англійську опановувати, – питаю.

– Татко досконало знає англійську і нас навчав, тож трохи розуміємось. Вивчимо, – засміялися діти. – Ми тепер бач які – російську, українську, японську вже знаємо. І синявську говірку розуміємо, самі нею можемо поспіл­кув­атися.

Коментарі закриті.