У 1960-их роках у самому лише Києві було 1200 майстрів по ремонту годинників. Зараз – трохи більше десятка. Така картина характерна для всієї України. Однак годинникарі будуть завжди, поки існує механізм, що вимірює ходу часу. В цьому упевнені і менські майстри.

Професія, як у снайпера

У давні часи для того, щоб робити годинники, потрібно було засвоїти багато різних ремесел. Годинникар кував залізо не гірше коваля, стругав дерево, як справжній столяр, по-ювелірному працював із золотом, дорогоцінним камінням, володів секретами різьби по мармуру і лиття. Годинник був не просто приладом для вимірювання часу, але ще й витвором мистецтва. То було колись…

Сьогодні праця годинникарів стала іншою. Проте вона також потребує спеціальних знань з математики, особливо геометрії, фізики, хімії, слюсарної справи. «А ще дуже важливо, чи любить людина механіку, – говорять заслужені майстри з багаторічним досвідом. – Якщо точні механізми не дивують і не хвилюють, не варто і час дарма переводити – годинникаря з тебе не вийде!»

– Годинникар повинен володіти якостями снайпера – гострим зором, твердою рукою і витримкою, а ще – терплячістю, терплячістю і терплячістю, – розкриває професійні секрети Юрій Рязанцев. – Збирати годинники можна навчити будь-якого хлопчину чи дівчину, а бути майстром зможе не кожен.

Юрій Іванович ремонтує годинники вже 36 років. Після школи навчався у спеціалізованому училищі. Потім – робота за фахом. Відремонтував тисячі різноманітних годинників.

– Кварцеві та електронні і годинниками назвати важко, – говорить годинникар. – Справжній годинник повинен бути механічним. Ремонтував всілякі, доводилося і швейцарського годинника «лікувати», але мені подобається японський «Орієнт» – і ціна порівняно доступна (500 – 600 гривень), і якість дуже добра. Та зараз якісний годинник більш виключення, ніж постійність. Носять такі лише багаті люди або ті, кому дісталися в спадок «раритети» ще часів СРСР.

– Якщо раніше всі носили «Польоти», «Слави», «Побєди», то тепер купують у кіоску дешевий китайський годинник за п’ять гривень і викидають його після поломки, – підтримує колегу Олександр Горовий. – Хто ж його ремонтувати буде? «Ширпотреб» заполонив ринок, кількість замовлень зменшується. Але інколи трапляються дуже цікаві екземпляри. Не так давно довелося ремонтувати старовинний французький настінний годинник 19 століття. Справилися, працює!

Без майбутнього?

Молодь сьогодні в професію практично не приходить. Професійних технічних училищ більше немає, годинникарів, за потреби, навчають безпосередньо на заводах. В майстернях працюють майстри зі стажем, передпенсійного та пенсійного віку.

– Раніше кожного року на стажування приходили практиканти, – згадує Юрій Рязанцев. – Переймали досвід, навчалися тонкощам професії. Вже давно нікого не було. Молодь не цікавиться, за тисячу гривень на місяць ніхто працювати не хоче.

– В Сосниці, Корюківці, Семенівці, Борзні, Щорсі годинникарів вже немає, – скрушно зітхає Олександр Горовий. – У кого є потреба в ремонті – до нас їдуть. Ми б взяли на навчання молодих людей з бажанням займатися цією справою, та ніхто особливо не цікавиться.

Під час нашої розмови якась жіночка принесла в ремонт будильника. Замовлення прийняли, пообіцяли «вилікувати». В Мені є ще кому годинника відремонтувати. Поки що є…

Коментарі закриті.