Феськівчанин, котрому ще в підлітковому віці ведмідь з Менського зоопарку відірвав обидві руки, навчився обходитися без верхніх кінцівок. Він сам себе обслуговує, працює на комп’ютері та навіть малює! Але про те, як непросто йому це вдається, воліє ні з ким не ділитися. Не хоче, щоб на нього дивилися з жалістю.

На цьому фото кількарічної давнини Олег разом із двоюрідною сестричкою Альоною бавляться з домашнім псом Жуком. Щира посмішка на симпатичному хлоп’ячому личку, жодних комплексів від того, що рукава теніски порожні. А от за останні кілька років – жодного знімка… Фото з архіву Олега Єрмоленка.

Фатальне фото

Та страшна історія, котра перевернула все його життя, сталася з хлопцем у січні 2006-го. Пішли з друзями до зоопарку. Хотіли розважитися, сфотографувати клишоногого, а в результаті… Що взяти з бешкетливих підлітків? Правила для них не аргумент, та й почуття небезпеки у такому віці притуплене.

Згодом Олег мільйони разів пошкодував про свою необачність, та власну долю не перепишеш. Спасибі хірургам центральної районної лікарні – за лічені хвилини зорієнтувалися і правильно надали першу допомогу. Саме вони вирвали підлітка з пазурів смерті. Потім обласні та столичні медики не раз дивувалися майстерності менських колег.

Потім було лікування у Чернігові та у київській клініці «Охматдит». Спасибі небайдужим людям – на лікування Олега Єрмоленка надходили гроші з усієї країни. За сприяння колишнього президента України Віктора Ющенка та його дружини хлопцю, зокрема, придбали сучасні протези обох рук, подарували ноутбук.

Де одне – там і троє

Аж через сім місяців, у серпні, Олег повернувся в село. Але не додому. Подальшою долею підлітка стала опікуватися батькова рідна сестра, тітка Алла. У власній же родині, де підростало ще троє малих, жити стало неможливо, адже батьки продовжували пиячити. Хлопцю «світило» потрапити у спеціалізований будинок для інвалідів.

Тоді тьотя Алла просто прийшла і забрала Олега та його меншого брата Діму до себе, оформила на племінників опікунство. А в родині підростала і власна донечка Альонка. Де одне, там і троє… До речі, і в лікарню до Олега їздила саме тьотя Алла, матері ж до хлопця діла не було і немає досі. Так і ростуть її діти: двоє – у тітки, ще двоє – у діда. Батько згодом помер, а мати – невідомо де.

Здоров’я не повернеш

Нині Олегу Єрмоленку вже виповнилося 20. Високий, такий же гарний, білявий. Тітка Алла вже не має опікуватися його долею, та й Дімі через півроку 18 виповниться, може йти у самостійне життя. Однак вони продовжують жити однією родиною.

Алла не працює, оформилась по догляду за племінником як за інвалідом першої групи. Отримує за це щомісяця аж… 13 гривень. Родину забезпечує її чоловік, пенсію отримує і Олег, поки що і на Діму держава дає гроші.

Чула, дехто у селі, скоса дивлячись на цю сім’ю, обговорює: «Непогано прилаштувалися, грошей від держави нахапають». Не варто, мабуть, і пояснювати, що жодна пенсія, жодна соціальна допомога не поверне юнаку руки, усім дітям – матері й батька. І спасибі тітці Аллі, що вона, маючи добре серце й щиру душу, зігріла, поставила на ноги хоча б двох покинутих дітей. Не дала їм опуститися на дно жорстокого, безкомпромісного сучасного світу. Завжди нагодовані, охайні, доглянуті.

У селі про них – жодного поганого слова. Алла змогла прищепити усім трьом відчуття родини. До речі, саме Діма подарував брату папугу Кешу, щоб той не сумував. Птаха навчили вимовляти слова: «Олег», «Діма», «Кеша хороший».

На велосипеді з друзями

Знайти роботу для Олега практично нереально. Та в чотирьох стінах юнак не засиджується. Частенько вибирається з друзями погуляти – вони його на велосипеді підвозять, навіть у Мені бувають.

А ще юнак прилаштувався працювати на комп’ютері і навіть малювати – це у нього непогано виходить за допомогою ніг. Старі протези вже замалі, та й не звик він як слід до них.

Є і хобі у юнака – це річка. Побродити там, риби спіймати – то для нього радість. Мабуть, саме наодинці з природою відчуває себе захищеним від людського співчуття та навіть цікавості

Уваги до своєї персони Олег уникає. Дуже складно було витягти з нього хоч кілька речень про його теперішнє життя-буття. А фотографуватися для газети навідріз відмовився.

– Навіщо? – каже. – Щоб обговорювали та жаліли? Мені це непотрібно, все одно нічого вже не зміниш…

Коментарі закриті.