Лариса Висоцька народилася якраз на свято весни і ніжності – 8 березня. Обрала чи не найгуманнішу професію у світі – лікаря-педіатра. І вона ж – єдина жінка з Менщини, яку було мобілізовано до війська під час проведення АТО на сході нашої держави.

 
Маминим шляхом
Березнянська лікарня. На дверях кабінету табличка – «сімейний лікар». За столом молода симпатична жінка у білому халаті. Спочатку навіть від інтерв’ю відмовлялася: «Та ну навіщо про мене писати». Потім погодилася за умови, що «ніякої героїні з мене робити не будете».
Родом Лариса Миколаївна з Черкащини. Та в житті – як на довгій ниві. Так трапилося, що трирічною дівчинкою Лариса разом з мамою переїхали до нашої Киселівки. Мама, за професією лікар-терапевт, до самої пенсії лікувала киселівців. Донька серед сільських буднів пізнавала світ. Закінчила «десятилітку» в Киселівці.
– Спочатку думала вступати до політехнічного вишу, – згадує співбесідниця. – Але потім перемогли мамині побажання і ще, мабуть, дитячі враження – білий халат, запах медикаментів – я стала студенткою Київського медичного інституту.
Після закінчення вишу Лариса потрапила за розподілом до Березни. І від дому недалеко, часто приїздила до села маму відвідати. Тут і зустріла свою долю – юнака Михайла з Козелецького району. Одружилися. Донька Катруся народилася. У професійних клопотах, сімейних радощах і турботах слалася життєва стежка. І тут, як грім із ясного неба…

 

«Хай бояться ті!»
– Наприкінці січня 2015 року, я якраз у Чернігові у стоматолога була, зателефонували мені з райвійськкомату, – розповідає жінка. – Кажуть, треба на медогляд приїхати. Пройшла я медогляд, а наступного дня повістку отримала. Істерики ніякої не було, у мене такий підхід: «Якщо треба, значить треба». І домашні із розумінням поставилися, підтримали.
«Наше слово» пам’ятає день 28 січня 2015 року, коли перші 12 жителів Менщини із четвертої хвилі мобілізації виїздили до навчальних центрів. У самому кінці строю тоді я вперше і побачив цю молоду жінку. Закарбувалася у пам’яті її відповідь на питання, чи не страшно відправлятися на війну: «Хай бояться ті, що лізуть у нашу країну. Хай знають, що в Україні не тільки козаки, а й козачки боронять рідну землю».
– Я вже цього і не пам’ятаю, – посміхається Лариса. – То я трошки злукавила. Насправді спочатку важкувато було.
У майорських погонах
Частину мобілізованих, серед яких була і Лариса Миколаївна, відправили до навчального центру у Житомирську область. Потім – до бойової частини, окремої артилерійської бригади, яка формувалася у Київській області. Під час навчання тренувалася жінка з пістолета і автомата стріляти, навіть бойову гранату кидати. Кадрові військові дивувалися, як  добре у неї це виходить.
– Жили в палатках, – продовжує розповідь Лариса Висоцька. – Мені, як начальнику медичного пункту бригади, вже тоді роботи вистачало: у багатьох хлопців від піску алергія з’явилася, а ще побутові травми, простуди. З медикаментами на початку було дуже сутужно, добре, що волонтери допомагали. Із кадровими військовими важкувато було спілкуватися. Я, хоч і майор медичної служби, але ж в армії не служила, специфіки не знала. Та досвід – то справа наживна.
У перших числах лютого 2016 року Лариса Миколаївна потрапила на Донбас.  Підрозділи бригади по всій Донецькій області були розкидані, медичний пункт розмістився під Краматорськом.
– У силу специфіки артилерійської бригади прямих зіткнень із противником не було, – пояснює майор. – Але доводилося і поранених лікувати, і хворих вистачало. Жила у бліндажі, але я сільська – мене такими умовами не злякаєш: води принести, «буржуйку» витопити зумію.
Демобілізувалася Лариса Висоцька у квітні 2016-го.
– Отже, один день народження, разом із Міжнародним жіночим днем, відмічала в учбовому центрі, другий – в зоні АТО. А цього річ вже у сімейному колі святкуватиму.

Коментарі закриті.