Менянка Людмила Пономаренко не на словах, а на власному прикладі доводить, як треба дбати, аби ми жили у чистому місті.

Соромно за людей

За власним бажанням жінка-пенсіонерка регулярно прибирає на автобусній зупинці, де висаджує учнів шкільний автобус.

І де він, отой непотріб, щоразу береться? Не інакше якийсь занадто «дбайливий» господар поприбирає у себе на подвір’ї і вивезе мішок сміття на зупинку. Або молодь порозважається, пляшок, обгорток накидає. А Людмила Прокопівна, яка мешкає неподалік, вкотре терпляче йде до зупинки і гребе, замітає, прибирає. Безоплатно. Дехто думає: ото дивачка! Але не всі так вважають.

Про цю жінку нам розповіли небайдужі сусіди. Тож, недовго думаючи, вирушаємо на Чугаївку (так неофіційно зветься один із мікрорайонів Мени). Будинок з потрібним номером по вулиці Гоголя шукаємо довгенько, бо забудова тут велася свого часу доволі заплутаним способом.

Людмила Прокопівна спочатку навідріз відмовилася розповідати будь-що про себе кореспондентові, а тим більше фотографуватися. Але потім махнула рукою: «Пишіть!»

– Раніше такого безладу на автобусній зупинці не було, – каже, – а останнім часом жах що твориться! Пляшки, пакети зі сміттям, непотріб. І як у людей рука піднімається таке робити? Що у кого на подвір’ї робиться – то його особиста справа, а у громадських місцях, вибачте, треба себе по-людськи вести. Ото якось був у нас на кутку похорон, то так соромно стало, що на шляху до кладовища таке занедбане місце. То ми удвох із сусідом Олександром Руденком заходилися наводити там лад. Прибрали – і самим приємно стало. У мене і увійшло в звичку коли-не-коли вийти та прибрати сміття на тій території, позамітати, спалити рештки.

Приїхала з Росії – зосталася у Мені

Людмила Прокопівна розповіла трохи про себе. Доля у неї виявилася непростою. Родом жінка з Росії, з Брянщини. Свого часу до Мени її покликала сестра, котра тут мешкала. Так і осіла Людмила у нашому місті, сім’ю створила, ростила доньку і сина. Працювала дояркою у колгоспі імені Сидоренка, була ударницею. Її фото, каже, постійно вивішували на дошці пошани. Сходила до хати, принесла портрет:

– Ось саме це фото на дошці було.

З пожовтілого портрету у рамці на мене дивиться гарна кругловида жінка – з виразними рисами обличчя, великими очима, пишною, модною на той час, зачіскою. Красуня!

– Тоді все по-іншому сприймалося, здавалося, усе життя ще попереду, – зітхає. – А коли п’ятнадцять років тому вбили у лісі сина, час неначе зупинився… Двоє діток у нього лишилося. Невістка згодом виїхала до Бреста. Довелося вчитися жити по-новому. Будинок я доньці віддала, там дві онучки ростуть, то хай їм усім добре буде. А собі ось купила навпроти хатину, та й живу сама. Ото Лора, собачка моя, загавкає – значить, хтось іде до двору, мені вже й веселіше. Ви не бійтеся, вона не зла, не кусається – гавкотить, бо щенят її усіх пороздавали, сумує за дітьми. Я її розумію…

Коментарі закриті.