Поступово постають з небуття маловідомі широкому загалу історичні події, факти і особистості суперечливої історії України. Не є винятком і Чернігівська область, яка дуже повільно відновлює пам’ять про видатних земляків, що народилися або мешкали на Чернігівщині. Тим самим применшує власний внесок у історію і культуру як України, так і світової спадщини.

Троцький Віталій Миколайович – “один из выдающихся боевых генералов русской армии”, генерал-ад’ютант, генерал від інфантерії, командуючий військами Віленського військового округу, Віленський, Ковенський і Гродненський генерал-губернатор, кавалер орденів св. О.Невського і св. Георгія 3-го ступеня, мав золоту зброю «за хоробрість» з алмазами, «…умный, спокойный, доброжелательный и полезный государственный деятель».

Помер 9 травня 1901 р. у м. Вільно (нині столиця Литви – Вільнюс). Тіло було перевезено залізницею 11 травня 1901 р. до Чернігівської губернії, у маєток покійного.

Віталій Миколайович Троцький народився 19 грудня 1835 р. у незаможній дворянській родині на хуторі, що належав його батьку і знаходився поблизу с. Волосківці, нині Менського району Чернігівської області. Батько – підпоручик у відставці Микола Іванович (учасник війни 1812 р.), мати – Минодора Дмитрівна Пащенко. Рід походив від значкового товариша Чернігівського полку Петра Кириловича Троцького. За життя Віталій Троцький дуже часто казав: «Я казак», тим самим підкреслюючи своє походження, приналежність і осібність від росіян. Як тільки була можливість, Віталій Миколайович приїздив на батьківський хутір або відправляв сюди свою родину на відпочинок.

На дев’ятому році життя батько віддав його у 1-й Московський кадетський корпус (один з елітних військових навчальних закладів), у якому він навчався 8 років. По закінченню корпусу, у серпні 1853 р., Троцький отримав звання поручика і був направлений до Казанського єгерського полку.

Командуючи ротою цього полку, у 1854 р. бере участь у походах до Молдавії і Криму. Зокрема, під час Східної (Кримської) війни брав участь у невдалій для Росії битві на р. Альма (Крим) 8 вересня 1854 р. Російська армія втратила на полі бою понад 5 700 чол. вбитими і пораненими. Фактично, В.Троцький був одним з небагатьох офіцерів полку, що залишилися живими. 18-річний командир роти вивів 4-й батальйон свого полку з-під ворожого вогню і за це отримав першу бойову нагороду (орден св. Анни 4-го ступеня).

У березні 1855 р. Віталій Миколайович був переведений до лейб-гвардії Гатчинського полку. Старший брат Віталія – Віктор Миколайович порадив йому поступати до Миколаївської академії Генерального штабу. В.Троцький послухався і 1858 р. вступив до цього закладу. Військова кар’єра молодого офіцера успішно просувалася. Так, з 1862 р. – він працівник Генштабу, у січні наступного року отримує звання капітана.
У 1863 – 1866 рр. В.Троцький працював помічником редактора військової, літературної, політичної і наукової газети «Русский инвалид».

Надалі Віталій Миколайович протягом 23 років служив у найбільш небезпечних місцях – на південних околицях Російської імперії, захищаючи її інтереси (17 років – у Туркестані і шість років – на Кавказі). Троцький був одним з активних підкорювачів території Середньої Азії, тим самим сприяючи збільшенню могутності і величі Російської імперії. Можна сказати, що за ці роки він став дуже відомим бойовим генералом і практиком військової справи.

У 1866 р. генерал Д.Романовський запропонував В.Троцькому їхати служити у невідомий для переважної більшості військових на той час Туркестан (території сучасного Узбекистану, Таджикистану, Туркменії, Киргизії, Казахстану). Тут він, у 1866 – 1867 рр. обіймає посаду начальника штабу військ Туркестанської області. З 1866 р. – полковник. Учасник Бухарської військової кампанії. Зокрема, приймав участь у облозі, штурмі і здобутті Ура-Тюбе, облозі Замлина і здобутті Джизака (1866 р.).

Віталію Миколайовичу вдалося встановити тісні і дружні стосунки зі своїм безпосереднім начальником – генерал-губернатором Туркестану, генералом К.Кауфманом. Троцький вдало просувався по військовій драбині, обіймаючи різні керівні посади, передусім – штабні, і беручи участь у багатьох військових операціях.
У цей період свого життя Троцький займався ретельною підготовкою, організацією різних військових операцій, а також часто сам їх і виконував. Для цього він збирав усю можливу інформацію про невідомий для нього Туркестанський край – з історії, культури, географії, економіки та ін. Ці дані були життєво необхідні. Особливо в умовах пустелі і іншого культурного простору, коли під час переходів військ бракувало води, їжі, і від знання місцевих звичаїв залежала доля солдата та офіцера. В.Троцький був членом місцевого відділення Російського географічного товариства.

У серпні 1870 р. – Віталій Миколайович учасник Шахризабської військової експедиції у якості начальника штабу експедиційного загону. Зокрема, брав участь у штурмі і здобутті м. Китаба. Гарнізон міста нараховував біля 8 тис. чол., а загін генерала М.Абрамова мав у своєму складі понад півтори тисячі чоловік. Під час штурму загинуло 20 росіян і 600 мусульман. За здобуття Китаба Віталій Миколайович у серпні 1870 р. отримав звання генерал-майора (коли йому було 34 роки) і орден св. Анни 2-го ступеня.

Фактично Віталій Миколайович Троцький був одним з наймолодших бойових генералів у російській армії. Для порівняння: генерал М.Скобелєв отримав звання генерал-майора у 32 роки, генерали М.Драгомиров і Д.Милютин – у 38 років, генерал-фельдмаршал М.Кутузов – у 39 років, генерал-фельдмаршал О.Суворов – у 40 років, генерал П.Ренекампф – у 46 років, генерал О.Брусилов – у 47 років.

Влітку 1871 р. Віталій Миколайович бере учать у поході генерал-лейтенанта Г.Колпаковського по підкоренню Кульджинського ханства. У 1872 р., в Москві, редагував збірник «Русский Туркестан».

У 1873 – 1878 рр. Віталій Миколайович – начальник штабу Туркестанського військового округу. 1873 р. – учасник Хівинського походу (як начальник похідного штабу Туркестанського загону). Начальником загону був генерал-губернатор і командуючий військами Сир-Дар’їнської області генерал-майор М.Головачов (кавалер орденів св. Георгія 3-го і 4-го ступенів, генерал-лейтенант, Сосницький повітовий предводитель дворянства, похований у Мені). Керував усією операцією генерал-губернатор Туркестану К.Кауфман.
За участь у цьому поході Віталій Миколайович отримав орден св. Станіслава 1-го ступеня і золоту зброю. «Хівинський похід» – перший вдалий степовий рейд (вже на етапі підготовки операції). Зокрема, довелося боротися не стільки з людьми, скільки з природою.

Під час Кокандської військової експедиції (1875 р.) Віталій Миколайович Троцький був начальником польового штабу і командиром окремого експедиційного загону. Зокрема, у вересні 1875 р. на території Кокандського ханства почалося мусульманське повстання (киргизів і кипчаків) проти лояльного до Росії, але дуже жадібного хана Худояра. На чолі повстанців були Абдуррахман Автобачі і Пулат-бек, які оголосили «газават» (священну війну) проти росіян.

Одним з центрів повстання було м. Андижан. Саме до нього 28 вересня було направлено на ворожу територію невеликий експедиційний загін генерал-майора В.Троцького, який нараховував у своєму складі 1 400 чол. (8 гармат і 4 ракетні установки). Фактично це був рейд по тилах ворога. У авангарді військ В.Троцького перебувала кавалерія, яку очолював начальник штабу загону полковник Михайло Дмитрович Скобелєв (видатний полководець, генерал від інфантерії, герой російсько-турецької війни 1877 – 1878 рр.).

У Андижані зібралося десь 60 – 70 тис. повстанців на чолі з Автобачі. На світанку 1 жовтня 1875 р. Віталій Миколайович віддав наказ про штурм міста трьома колонами, який відзначився особливо жорстокими боями. 1-у штурмову колону очолював полковник М.Скобелєв. У місті відбувся запеклий штиковий бій. Андижан було зруйновано артилерією, а піхота і козаки знищували ворога, який не складав зброї.

Російські війська у результаті запеклого штурму і вуличних боїв втратили тільки кілька рядових вбитими (під час усього походу – 9 рядових). Повстанці ж – до 4 тис. чол. загиблими.

За здобуття Андижана генерал-майор В.Троцький 1 жовтня 1875 р. був нагороджений найвищою військовою нагородою Російської імперії – орденом св. Георгія 3-го ступеня (полковник М.Скобелєв також отримав аналогічну відзнаку). У наказі було зазначено: «В воздаяние отличного мужества и храбрости, оказанных свиты нашей генерал-майором Генерального штаба – начальником штаба Туркестанского военного округа Виталием Троцким при взятии 1-го октября сего года нашими войсками под личным его предводительством города Андижана» (наказ від 26 листопада 1875 р.). За 148 років існування ордену (з 1769 по 1917 рр.) 3-м ступенем було нагороджено біля 650 чоловік.

1 жовтня Віталій Миколайович віддав наказ про вихід з Андижана. Через те, що сили були нерівні, загін знаходився на ворожій території і виконав усі поставленні перед ним завдання. Покидаючи Андижан, місто знищували вогнем, як і кишлаки навколо нього.

Повертався загін В.Троцького з боями. Столицю ханства – Коканд здобув бойовий побратим, приятель і друг В.Троцького М.Скобелєв. Зокрема, В.Троцький телеграмою попередив М.Скобелєва, що для цього склалися сприятливі обставини. Зараз деякі дослідники намагаються зменшити значення переможного рейду загону В.Троцького, тим самим ставлять під сумнів не тільки його перемоги і звитягу, але й генерала М.Скобелєва.
У Петербурзі (1876 – 1877 рр.) В.Троцький займався складанням історії Хівинського походу. Зокрема, детально описав підготовку і перебіг походу у Хіву – «Материалы для описания Хивинского похода 1873 года» (видані у 1881 – 1882 рр.).

У 1878 – 1883 рр. Віталій Миколайович перебував на посаді губернатора Сир-Дар’їнської області. Влітку 1878 р. В.Троцький бере участь у так званому «Джамському поході» або поході до Індії (демонстрація військових сил Росії, яка була спрямована проти Англії). Наказ віддав сам імператор Олександр ІІ, а керував усією операцію генерал-губернатор К.Кауфман. Було сформовано три загони. Командиром головного, «Джамського» (48 рот солдат, 20 сотень козаків, 40 гармат і 16 ракетних установок), був Віталій Миколайович. Під час походу несподівано почалася епідемія холери, яка забрала життя багатьох солдатів і офіцерів. Війська можна було зупинити і повернути додому, але загін рухався до Афганістану, виконуючи наказ командування. Незважаючи на суттєві втрати, демонстрація військових потуг Росії вдалася.

Відомо, що батько Віталія Миколайовича, Микола Іванович, вів щоденник. Так про перебування свого сина вдома він якось записав: «сегодня сын мой Виталий, генерал-майор свиты его величества, кавалер ордена св. Георгия 3-й степени и начальник штаба, увидав свиней в саду, схватил кол, побежал за ними и выгнал их вон».
У серпні 1880 р. В.Троцький був підвищений до звання генерал-лейтенанта. Надалі, Віталій Миколайович 6 років служить на Кавказі. У 1883 р. був призначений начальником штабу Кавказького військового округу.
У січні 1890 р. В.Троцький отримав наступне призначення – посаду помічника командуючого військами Київського військового округу генерала від інфантерії М.Драгомирова (уродженця Конотопського повіту Чернігівської губернії, нині – Сумська область). 1894 р. Віталій Миколайович підвищений до звання генерала від інфантерії (генерал-полковник).

Наступного року імператор Микола ІІ призначив В.Троцького на посаду командуючого військами Віленського військового округу, до складу якого входило 9 губерній. Перебуваючи в ролі управлінця такого рангу, Віталій Миколайович особливу увагу приділяв різним питанням забезпечення життєдіяльності солдат. Піклувався про всіх своїх підлеглих, не роблячи нікому винятку. Сторонні і знайомі відзначали, що В.Троцький був привітним і добродушним у спілкуванні з усіма людьми.

У 1897 р. під керівництвом Віталія Миколайовича були проведені успішні і масштабні Білостокські військові маневри, на яких був присутній імператор Микола ІІ. Після маневрів цар висловив подяку В.Троцькому.
Кілька останніх років життя Віталій Миколайович вимушений був поєднувати вирішення військових і цивільних (доволі суперечливих) питань. Так, у грудні 1897 р. імператор призначив В.Троцького на іншу, більш високу посаду – Віленського, Ковенського і Гродненського генерал-губернатора (В.Троцький продовжував обіймати і попередню посаду). За відносно короткий час В.Троцький, заслужив повагу населення Північно-Західного краю, що було важко зробити в тих складних умовах, передусім через активне розповсюдження і насадження у католицькому середовищі російських законів, культури та ін.

Особливо Віталій Миколайович опікувався улаштовуванням і покращенням діяльності селянських кредитних товариств. Працював над втіленням різних освітніх і культурних програм. Був ініціатором встановлення пам’ятників Пушкіну і імператриці Катеріні ІІ у Вільно.

Найближчі підлеглі, зокрема, керуючий канцелярією В.Судейкин, так характеризували професійні і людські якості В.Троцького: «Работать с Виталием Николаевичем было очень приятно. Как человек честный и умный, никогда не стыдившийся признаться в том, что он не знает… он никогда не выказывал ни малейшего неудовольствия, хотя чувствовал страшную усталость».

Приймав прохачів у будь-який час. Завжди мав гарний настрій. Відзначався чесністю, добротою і порядністю. «Доброта Троцкого была большая; он готов был просить и хлопотать за людей даже малознакомых. Жизнь, проведенная в провинции, где гораздо легче проследить достоинство и недостатки каждого, развила в нем осторожность, наблюдательность и распознавание людей, и ту простоту в обращении, которая пленяла всех, сталкивавшихся с ним. Он был одинаков и с высшими и с низшими».

В.М.Троцький керувався завжди законністю, як і працівники його адміністрації. Займався благодійністю.
Як чиновник такого рангу В.Троцький був близько знайомий з впливовими сановниками Російської імперії (особливо міністром фінансів С.Вітте), не кажучи вже про імператорів.

Мав також іноземні нагороди: персидський орден Лева і Сонця (1874 р.), бухарський – Східної Зірки з алмазами (1893 р.), болгарський – св. Олександра (1898 р.).

Генерал-губернатор Віталій Миколайович Троцький помер 9 травня 1901 р. Причина смерті – крововилив у шлунок. Траурну церемонію у Вільно проводили: архієпископ Віленський Ювеналій, єпископ Брестський Іоаким і єпископ Ровенський Михаїл з соборними та іншими притчами.

Прах Віталія Миколайовича було поховано у рідному селі Волосківці, тоді Сосницького повіту. Це сталося 11 травня 1901 року на території маєтку (у «Троцькому” саду), в родинному склепі, біля могил його батьків. Покійний мав дружину і п’ятьох дітей.

Як нам повідомила вчителька Волосківської школи Катерина Щерба, у 20 – 30 рр. ХХ ст. родинний склеп Троцьких було знищено і прах генерала потурбували. Поховання були пограбоване. Десь у 80-х рр. неподалік від місця, де знаходився склеп, було встановлено простий залізний хрест і зроблено відповідний напис.
Зараз могила В.Троцького знаходиться у занедбаному стані, недоглянута і покинута. На нашу думку, місцева влада і громадськість повинні облаштувати кращий пам’ятник на місці поховання, оскільки Віталій Миколайович власними вчинками, своєю діяльністю заслужив повагу серед громадськості ще за життя, та і ми не повинні забувати про відомих земляків, які прославили наш край.

Максим БЛАКИТНИЙ, вчений секретар Чернігівського історичного музею імені В.В.Тарновського, для “Нашого слова”.

Коментарі закриті.