Сьогодні – День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій. За п'ять місяців 1933 року (з березня до липня) в Україні загинуло стільки ж людей, скільки померло за п'ять попередніх років. Найбільші втрати були у Київській (майже 15 % населення) та Харківській областях, Молдовській Автономній Республіці, що входила до складу УРСР, а також у Вінницькій, Чернігівській та Одеській областях, на Кубані. Розглядом судової справи за фактом Голодомору було встановлено, що кількість людських втрат від голоду 1932 – 1933 років становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Таким чином, у мирний час за рік між урожаями 1932 і 33 років загинуло більше українців, ніж за рік бойових дій під час Другої світової війни.

«Ми покажемо, що таке голод»

У 1930 році генсек ЦК ВКП(б) Йосип Сталін дав поштовх новій хвилі колективізації в СРСР. У квітні того року було ухвалено закон про хлібозаготівлі, за яким колгоспи мусили здавати державі від третини до чверті зібраного збіжжя. Тим часом ціни на сільськогосподарську продукцію на Заході стрімко впали. Щоб заробити валюту, було вирішено збільшити обсяги продажу зерна, внаслідок чого хлібозаготівельні плани різко і невмотивовано зростали. З колгоспів і одноосібників (селян, що відмовлялися вступати до колгоспів) забирався майже весь урожай, що мотивувало селян відмовлятися від праці на землі.

Радянська влада не приживалася в Україні. Керівництво СРСР розуміло це. На партійних зборах, ще влітку 1930 року, керівник Компартії України Косіор заявив: «Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями».

Внаслідок хлібозаготівель з урожаю 1931 року, що затяглися до весни 1932, в певних сільських районах України почався голод, внаслідок якого загинуло близько 150 тисяч селян. Він тривав до того часу, поки визрів урожай 1932 року.

План був – хліба не стало

Податковий тиск не зменшився, хоча відбирати вже було майже нічого. З постанови Менського райпарткому «Про перебіг хлібозаготівель у районі»: «Неприпустимо ганебно відстають у виконанні плану з продовольчих культур села Бірківка – 3,3%, Слобідка – 9,3%, Дягова – 6,6%, Киселівка – 6,4%, Мена – 3,5%. Села Баба (теперішнє Жовтневе – авт.), Данилівка, Феськівка також затримують виконання. Частина господарств цілком безнадійні до виконання. Одноосібники прямо заявляють, що «все одно не виконаємо – нема».

Уже 18 листопада 1932 року вийшла Постанова ЦК КП(б)У про заходи щодо посилення хлібозаготівель. Вона передбачала, що окремі господарства за невиконання планів каралися натуральними штрафами, тобто конфіскацією 15-місячної норми м'яса.

Через два дні вийшло рішення Раднарк

ому УРСР, за яким натуральні штрафи дозволялося застосовувати також щодо колгоспів. Згодом перелік компенсаційних харчів розширено картоплею і салом, наприкінці року – продуктами тривалого зберігання.

Таким чином, практично по всій Україні каральні органи конфісковували все продовольство. Після запровадження цих заходів і обмежень вже на початок 1933 року більшість селян України залишилися без їжі.

«Їх клали на підводу, зв’язуючи, як дрова…»

У березні 1933 року знову замаячили страшна примара голоду. Це визнавали навіть державні органи.
Із відомостей райвідділів ДПУ та райвиконкомів про харчові труднощі та випадки голоду у Чернігівській області: «Під грифом «цілком таємно». У Березнянському районі вражені харчовими труднощами села або хутори: Стільна, Бігачі, Удовка, Семенівка та Ленінівська сільрада. Голодують 12 колгоспних родин та 192 індивідуальних, всього близько тисячі душ…».

У квітні секретар Менського райпаркому писав до Чернігівського облоргбюро КПбУ: «Ряд сел: Баба, Чорнотичі, Волинка, Степанівка, Дягова та інші забезпечені посівматеріялом на 10 – 12%. Відмічаються масові явища недоїдання, на харчі вживаються різні сурогати: полова, відходи, в кращому випадкові макуха. Є значна кількість випадків повного знесилення цілих родин, нездатність до роботи, а також окремі випадки смерті від голоду. В Бабській комуні вмерли на роботі комунари Когатько, Верх, Потапенко, Голод».

Згадує Михайло Молодший з Березни, який пережив голодомор у десятирічному віці: «Щоб вижити, продали ордени діда, одержані за участь у Балканських війнах. Одяг, який мали, виміняли на 10 картоплин. На моїх очах помер материн брат Кирило Павленко. Прекрасний спеціаліст – садівник, служив в армії, мав грамоту від сільськогосподарського товариства. Дядько помер тихенько – зайшов у клуню, приліг і більше не встав. По селу їздила підвода, лікарняних конюх забирав померлих. Їх клали на підводи, зв’язуючи, як дрова. Пам’ятаю, як померли сусіди. Городу у них не було, батько був чоботар. Я часто до них бігав – там було двоє хлопців, ледь старших за мене, вони тримали хом’ячків і мені було цікаво. Вимерли всі – батько, мати, двоє хлопців і дитина в колисці».

Не можна спокійно читати свідчення тих жахливих подій. Очевидець Петро Ілляшик з Мени: «Голод почався у тридцять другому і цілий рік був у тридцять третьому. Люди пухлі ходили. Бувало йде, йде по дорозі, упав і вже готовий лежить».

«Сестра Люба померла з голоду у 1933 році, – згадувала Галина Прищепа з Блистови. – Батько не хотів іти в колгосп. Одного вечора прийшли і забрали його. Більше ми батька не бачили, мабуть, розстріляли. Було дуже важко: варили кропиву, ладки з кори пекли, лободу їли… Не дай Боже нікому це пережити знову».

Радянське керівництво досягло своєї мети. По-перше, загнати селян у колгоспи і збільшити обсяги хлібозаготівель. По-друге, зламати класовий і національний рух опору, який на хвилях українізації набував обертів. І досягнуто це було страшною, людожерницькою ціною. Ціною вирваної з народу душі…

zp8497586rq

Коментарі закриті.