Тоді якраз догорав місяць жовтень. Догорав то сліпучим багрянцем, то безліччю відтінків бляклої вохри. А від Березного до 50-го кілометра ту мінорну кольорову гаму раптом повертало з ніг на голову безмежнеє польове царство кукурудзи з її соковитим жаб’ячим кольором…

 

Плаский лист кукурудзи стримів і в Миколи в зубах…
Я спинив авто раніше, ніж він встиг здійняти руку. Я упізнав його раніше, ніж він мене. Він жваво й елегантно сплюнув тую кукурудзу, всівся поруч і ми рушили.

 

Микола сіпав себе за вуса і болісно переймався роками, які летять, мов вітер, і нас штовхають у спину.
— Скоро сорок літ, як ми гуляли випускний… Саме сюди, на трасу, пленталися стрічати світанок… А ти, хитрий, не пішов… Тебе батько повіз в інститут прилаштовувати… – сипав спогади Микола.

 

Ага.
І я хитрий, і батько мене так тоді «прилаштував», що я цілий рік по тому працював вантажником на харчосмаковій фабриці в Мені, вантажив-розвантажував вагони, а потім ще два роки був у солдатчині, в Московії, в лісах під Сєрпуховом…

 

– Ти – вантажник?!! Не сміши, не в’яжеться, – зробив банькаті очі Микола. – Ти ж більше по дівках спеціаліст, по віршиках і серенадах…
– Брехня!!! Мішків із цукром та цементом мої плечі знали більше, ніж дівчат!

 

Ми весело сміялися…
Ми тішилися з нашої випадкової зустрічі. Говорили, що було б добре всім зібратися на 40 літ опісля школи.
– Але Челя вже не прийде, – сказав раптом Микола. – Ти пам’ятаєш Челю? Я часто його згадую…

 

Відтоді, як ми добирались до села, минуло два холодні місяці. Тепер уже і він не прийде на ту нашу зустріч…

 

***

Я ніколи не говорив, що симпатизую йому. Що по-доброму йому заздрю. Заздрю його незмінному душевному спокою, веселій вдачі, оптимізму й безтурботності. Не знаю, чи мав він колись біль ізсередини, проте назовні з ним була лише радість. Світла житейська радість!

 

Він був би добрим керівником якогось підприємства, якби кимось керував. Але він не був керівником. Був безтурботним чоловіком. Спокійним, щирим, незлостивим і дико веселим, впевненим у собі, принаймні в тому середовищі, де був «своїм», де так природно і логічно вміють сплюнути додолу лист пласкої кукурудзи…

 

Він взагалі нагадував… «перевдягнутого» мачо. Зовні скидався на відомого боксера, нестримного панчера Артуро Гатті, котрому вкоротила віку кохана жінка…

 

В нашому селі, напевно, не з першого разу і не всі втямлять, шо то воно таке – те «мачо». Але Микола Стороженко ним якраз і був. Це такий чоловік, ніби висушений на тараньку, але міцний і жилавий, хуліганистий зовні, але з добрим і благородним серцем.

 

В парубоцтві ми з ним «водили козу».
Він ніколи не сідав за стіл, щоб наїстися. Йому стіл потрібен був завжди виключно для комунікації. Для веселої, душевної компанії. Він пив чарку і закушував яблучком навіть тоді, коли за столом було всякої всячини. Навіть дивовижний єгерський суп Василя Подласого, який Микола вмів розпробувати, а тому часто згадував. Проте супу того їв, тричі сьорбнувши, бо жив не для того, щоб їсти, а їв, щоби жити.

 

***

Хоча, звичайно ж, якщо направду, то Микола не був і тим мачо.
Тим, класичним мачо, за латиноамериканським зразком. Був лише схожим. Крепко скопійованим. А чому? Та тільки тому, що не в той час і не в тому місці народився.

 

Наше село – як і тисячі інших українських сіл, не дає людині вивершитись ні матеріально, ні морально. Поруйноване колгоспною совдепією, і далі принижує людину, мов би ціпом прибиває, робить її сірою, безправною, затурканою.

 

Таке село вже за природою не здатне народжувати мачо. Точніше, воно-то народжує, але одразу і в ріг крутить. Бо де ви бачили мачо в куфайці та бурках?

 

На справжніх мачо, на тих видзігорних хлопаках – завжди бразильське або італійське взуття з тонкої шкіри, британський костюм, французька колонська вода на шию сприснута, ще кубинська сигара пахучим димом спалахує. Той мачо, якщо й міг би проковтнути чарку самогонки в нашому селі, то хіба би від незнання або з принуки…

 

Мачо неодмінно п’є текілу, а до неї – сік цитрини з сіллю. І ні в жінках, ані в питві, ані в житейських принципах не знає компромісів…

 

Ми ж цмудлимо гидоту, і вишукане вбрання та моднячі аксесуари нам — поза білим світом. Наші «мачо» не тим займаються. Марнують своє життя на нікчемні речі, на ломаний гріш. А за ними «плачуть» світові подіуми і настили рингу. Ми навіть не уявляємо, кого губимо у наших Богом забутих селах!

 

Микола Стороженко був одним із таких.
На його бронзових циганських плечах мала би бути біла сорочка, а на шиї темна шовкова краватка… Але він і вдягав на себе не то, і ходив не туди, і їхав замість Maserati на обдризганій лайном орендованій фурі…

 

І так минають дні в тих селах.
Спливають роки. Чужою кукурудзою на наших полях виснажується саме життя, щоб якоїсь миті переламатися при корені і щоб ту стерню потім накрило снігом, і занесло, завіяло білим, холодним та неживим…

 

***

Можна лише здогадуватися чому він у той час призахідного сонця не забажав обходити глибоку і таку гарну в нашому селі Річку. Навіщо пішов у присмерки, на безмовний і крижаний поклик по тонкому льоду…

 

Чому саме перед його широкі від жахного подиву очі Річка постала у всій своїй величі? У тихій безмовній глибочіні Вічності, якою ми пливемо або в якій тонемо…

 

І той місяць жовтень, і Микола, сущий у ньому…
З пласким листком кукурудзи в зубах, що він його так елегантно сплюнув…

 

І цей місяць січень, непевний і трагічний.
І Річка, що стала кригою дибки в одному загубленому селі посеред великої України. Все це – ніби якісь магічні символи і знаки.

 

Ріка не забирає наосліп.
Не приймає будь-кого до свого чистого і живого лона.
Зірки, що падають і тонуть у воді, лишають за собою довгий слід, аби люди хоч би вряди-годи здіймали голови до Небес та вчилися розуміти Всесвіт і себе у ньому.

 

Леонід Ісаченко.

 

Мітки:

Один коментар

  1. Шановний земляче, це – неперевершено! Зворушливо, по-дружньому, щиро. Вічний Спокій душі Миколи.