Ось уже 12 година ночі, я щойно повернулася додому, пора лягати спати, бо ж завтра на роботу, але я не можу стримати свої почуттів і тому пишу до вас.

Скільки себе пам’ятаю – мої батьки постійно передплачували «Колгоспну правду», а згодом – «Наше слово». Я завжди з цікавістю читала всю періодику вдома, але улюблену газету всі чекали с особливим нетерпінням.

Минули роки. Я переїхала жити до Києва. Але, приїжджаючи до батьків, завжди читала сторінки про рідне місто.

Останнім часом газета стала настільки цікавою, що я вже більше року прошу маму збирати всі номери, аж до наступного мого приїзду. А коли вертаюсь до батьківської хати, на мене вже чекає акуратно складений стосик з 5 – 10 примірників. Я їх потім забираю із собою і тут, у Києві, перечитую всі по черзі, від першого рядка до останнього. Люди в маршрутці, буває, заглядають через плече. А деякі навіть питають, що це за газету я читаю. Уявляєте?! Було вже два таких випадки.

І справді, в найближчій газеті завжди цікава і корисна інформація. Я, буває, вирізаю деякі замітки з корисними порадами. А газета з кожним роком стає все цікавішою. Спіймала себе на думці, що мені взагалі шкода викидати прочитані номери. Може, взагалі зібрати підшивку і з часом буде так цікаво перечитати, згадати події минулого.

Деякі статті так беруть за душу, що проймають до самих її глибин. Ось, наприклад, і досі сльозі навертаються, як пригадаю нарис про жінку, яка під час війни випадково зустріла свою маму і не впізнала її. Або ось про дівчину, яка загинула у 27 років, стрибнувши з парашутом. Читаю про всіх дідусів і бабусь, що проживають у далеких селах і щодня борються з важкими життєвими обставинами, але при цьому мають таке велике серце, що знаходять у ньому місце для радості і доброти.

А матеріали про наших працівників. А звіти про концерти, спортивні змагання, різні масові заходи. Почитаєш – і ніби щойно звідти.

Читаю навіть оголошення і помічаю, що зростає ділова активність людей – стараються, працюють, покращуючи свій добробут та життя оточуючих.

Мій чоловік перечитує деякі номери разом зі мною і дивується тому, наскільки в нашому містечку є великі можливості для розвитку дитини. Я вважаю, що навіть більші, ніж у Києві. Саме так! Адже тут, у столиці, все комерціалізоване, гуртки і секції часто дуже дорогі. По-друге, щоб кудись дістатися, потрібно долати великі відстані, часто з пересадками, а це ще додатковий час і гроші. А по-третє, у Мені набагато безпечніше в тому плані, що дитину можна відпустити саму і в шість років. У столиці ж дітей страшно відпускати самих, а батьки часто не мають часу супроводжувати їх. Усе це я зрозуміла завдяки вашій газеті.

А ще дуже хочеться побувати в усіх тих місцях, які ви описуєте, у всіх селах: Дягові, Стольному, Куковичах… Та скрізь! Ви знаєте, така проймає любов до батьківщини, її мальовничої природи, до тих добрих і лагідних людей, які там проживають. Ці почуття неможливо описати словами!

Так хочеться, щоб на нашій Менщині все було добре. Щоб вона розвивалася, процвітала і славилась далеко-далеко.

І вам, дорога редакціє, наснаги, Божого благословення і невичерпної, бездонної криниці ідей для ваших наступних статей. Ви на всі 100 відсотків виконуєте свою місію – не тільки розважати, інформувати, але й пробуджувати патріотизм і любов до рідної землі.

Щиро вам дякую!

Ваша палка шанувальниця і читачка.

Тетяна СКЛЯР. м. Київ.

Мітки:

Коментарі закриті.