Микола Іващенко зі Слобідки на фронт потрапив в 1943-му, вже після визволення Чернігівщини. Було йому тоді 18. Воювати довелося на 1-му Білоруському фронті, згодом у Прибалтиці, Фінляндії.

Розповідає, що початок бойового шляху був для нього найстрашнішим:

– Я ж тоді – молодий, необстріляний – далі Слобідки своєї ніде не бував, крім сільської роботи, нічого не бачив. І досі пам’ятаю своє бойове хрещення – форсування Прип’яті. Біжиш вперед, а поряд падають бійці, убиті ось тільки-но, у тебе на очах. І не зупинишся, і не поможеш, і сам не знаєш, що жде попереду – вийдеш живим з бою чи ні. Згодом звик до всього: і до крові, і до смертей.

Доля виявилася милосердною до командира станкового кулемета Іващенка: поранення було, але не важке.

День Перемоги Микола Андрійович зустрів у Фінляндії, і там же служив ще аж до 1948-го року. Про те, що ніколи не ховався за спини бойових побратимів, свідчать орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, медаль «За відвагу», чимало інших нагород.

Після демобілізації повернувся знову у рідне село, пішов працювати у колгосп. Разом з дружиною Ганною виростили двох дочок і сина, мають шестеро внуків. Вцілілому під час боїв не повезло колишньому фронтовику вже у мирний час – коли перевозив матеріал для будівництва власної оселі, посунулися колоди і придавили йому ноги. Тож у свої 89 Микола Андрійович пересувається важко, але мислить і оцінює сьогодення ясно і розсудливо.

– Війну забути важко. Колись пліч-о-пліч стояли і українці, і казахи, і азербайджанці, і росіяни. На фронті не по національності цінували, а по тому, який ти в бою. Сьогоднішні ж «діячі» поначіплюють нагород повні груди і красуються по телевізорах, а спитати б: де ти ті цяцьки взяв, за які такі заслуги? А серед росіян і колись, і тепер були і порядні люди, справжні фронтові побратими, і негідники, які нас, «хохлів», мали за худобу. Гірко усвідомлювати, що через стільки років по тій страшній війні найближчі сусіди і колишні брати повернули зброю проти нас.