dovgiiНадія КНЯЗЕВ, для “Нашого слова”.

Відколи Олесь Довгий – заступник Київського міського голови-секретар Київради, відтоді багато чую апелювань до Олексія Довгого, українського поета, дідуся Олеся Станіславовича. Відразу зазначу: я не належу до близьких родини Довгих. Більше того, не працювала і не працюю в жодній із команд жодного Довгого. Ані Олексія Прокоповича. Ані Станіслава Олексійовича та Тараса Олексійовича. Ані Олеся Станіславовича. Коли влаштувалася до Укртелекому, підприємством керував батько Олеся Станіславовича і син Олексія Прокоповича Станіслав Олексійович. Станіслав Довгий, певно, єдиний (за час моєї роботи точно) із вищого укртелекомівського менеджменту, спілкувався українською мовою. При чому пристойно.

Для мене ж цікавим стало походження пана Станіслава через його непоказну українськість. Через звичайну цікавість я побрела на ювілейний вечір батька Станіслава Довгого в Будинок вчителя. Здається, тоді Олексій Прокопович святкував своє 75-річчя. Вечір направду видався цікавим, а наприкінці вдячний автор дарував свої твори. Мені дісталися «Роденські мелодії» із дарчим написом «Надії – надійній і розумній українці. 11.08.04». І відтоді розпочалося моє серйозне знайомство із творчістю Олексія Прокоповича. Знову зазначу: жодні із Довгих про моє зацікавлення не знають. Забігаючи наперед, скажу: ще один раз я зустріла пана Олексія із проханням про копію його трудової книжки, яку він мені… звісно дав. А чого ховати! У ній – все життя на долоні, а життя, на щастя, без усіляких крутих поворотів…

Так-от: відомості про прийом на роботу, переміщення по роботі і звільнення містилися аж на чотирьох сторінках. І то, якщо  бути точніше – до першого вересня 1984 року. Трудова книжка заведена 30 листопада 1951 року, тобто, коли молодому Олексію виповнилось 22 роки. Першим місцем його роботи стала школа механізації в радгоспі «Інгульський» Устинівського району на Кіровоградщині. Правда, до того часу працював кілька років в колгоспі. Далі 9 вересня 1959 року Олексій Прокопович був призначений на посаду інструктора виробничого навчання Інгульської школи механізації сільського господарства. Через два роки вже став викладачем теоретичних занять по тракторам, де працював до 16 квітня 1956 року.

А далі розпочинаються його інші роботи.  8 червня 1956 року відповідно до рішення №270 виконкому Березнянської райради депутатів трудящих Олексій Довгий був призначений заступником завідувача Березянського райвідділу культури по кінофікації. На цій посаді пропрацював близько півтора року, і вже 15 грудня 1957 року був призначений в редакцію районної газети «Шлях перемоги» (Постанова бюро райкому Комуністичної партії України від 29 листопада 1957 року), де був спочатку завідувачем відділу. Після роботи в газеті був зарахований слухачем Вищої партійної школи при ЦК КПУ, і після її закінчення був направлений за розпорядженням Чернігівського обласного комітету  КПУ власкором «Деснянської правди».

З 13 липня 1964 року розпочинається його робота у видавництві художньої літератури «Дніпро», де працював редактором, завідувачем редакції до 15 грудня 1966 року. Опісля роботи в «Дніпрі» 12 січня 1967 року був призначений старшим редактором редакції вокально-хорової музики новоствореного видавництва «Музична Україна». Взагалі-то у видавництві працював до 17 грудня 1974 року: старший редактором редакції вокально-хорової музики, завідуючий редакцією літературно-поетичних видань, старший редактор редакції книжкових видань із покладенням обов’язків заступника завідувача редакцією по літературних та поетичних виданнях, завідувачем редакції поезії і першої прозової книги по перекладу, заступник головного редактора видавництва. Після «Музичної України» працював завідувачем відділу журналу «Ранок» до 01 вересня 1984 року. Потім перейшов на творчу роботу.  Останнє місце роботи – Будинок культури заводу «Арсенал», керівник клубу «Поезія» протягом п’ятнадцяти років. За цей час створив ансамбль «Родень», народний ансамбль. Ви чули коли-небудь його?! Направду величне мистецтво.

Біографія Олексія Довгого може бути ідеальною для політика. Фахове навчання та трудова діяльність. Студент, тракторист, комбайнер, викладач та інструктор училища механізації. Такій біографії міг би позаздрити будь-який політик, в тому числі і Олесь Довгий. Але Олексій Прокопович не став політиком. Гору взяло Слово, вірніше любов його до Слова, вміння зі Словом вдало експериментувати. Пробує писати … і виходить. Далі в журналістиці. Теж вдало. Потім видавнича справа – не менш вдала. Далі співочі експерименти. І знову по колу гуляє Слово… Але Олексій Прокопович політиком не став. Олексій Довгий насамперед поет. І то основне. І причому справді поет. Журналісти минулого року визнали, що до «фіналу» відбору лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка Олексій Довгий не пройшов через політичні сугестії. Автор понад 30 поетичних книжок: «Земля співає», «Чересло», «Кам’яна роса», «Житниця», «Сівачі», «Подих яблуні», «Вересень», «Колір вогню», «Влада сонця», «Пора конвалій», «Родина», «Музика бджоли»,  «Келих троянд», «Зеніт», «Заповіт сину», «Доторки блискавки», «Зерно з очима неба», Довгий О. «Дереворити» (1980) та «Дереворити» (1999), «Роденські мелодії», «Троянди для дружини», «Заповіт сину» (пісенник), «З криниці слова», «Вибрані мініатюри», «Чернігівське небо», «Дихання вічності», «Зелений літопис», «Дихання вічності», «Zavet», «Рими на природата» (перевод од украински Ефтим Клетников), «Осінній ліс» (грузинською переклав Рауль Чілачава), та підсумкове видання у чотирьох томах, яке вийшло у 2009 році.

Член Національної спілки письменників України. Як пише вже історія, 12 січня 1971 року відбулося засідання президії Правління Спілки письменників України. Головував на засіданні Олексій Терентійович Гончар. На цьому засіданні в члени Спілки письменників України був прийнятий Олексій Прокопович Довгий. Творча біографія нового спілчанина була такою: “Довгий О.П. народився  1929 року в с. Городищі Менського району на Чернігівщині. Закінчив Харківський інститут механізації та електрифікації сільського господарства та Вищу партійну школу при ЦК КПУ. Працює заступником головного редактора видавництва “Молодь”. Видав книжки “Земля співає”, “Чересло”, “Кам’яна роса”. Виступає також і як перекладач з російської та білоруської мов. Видав збірку перекладів поезій С.Маршака “Сонечко”, покладених на музику” [1]. Дебютував поет Олексій Довгий в альманасі «Десна», №2 (Чернігівщина) за 1959. На республіканську літературну сцену вийшов  у жовтні 1960 року у журналі «Дніпро». В тому ж номері, з-поміж іншого, друкувалися Володимир Сосюра, Борис Олійник, Олесь Гончар.

А ще за значний особистий внесок у соціально-економічний, культурний розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення та з нагоди 15-ї річниці незалежності України Олексію Прокоповичу присвоєно почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України». Нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України. Має Подяку і від Глави Держави. А ще має медаль Івана Франка, якою Олексія Довгого нагородили за участь у спорудженні пам’ятника Івана Франка у селі Пустовійти Миронівського району Київської області. До речі, освячення пам’ятника Каменяру відбулося в рамках святкувань 150-річчя від дня народження Великого Українця. Тоді за Божественною літургією молилася делегація з Львівської області на чолі з ректором Львівського національного університету імені Івана Франка професором Олександром Вакарчуком, а також були присутні: поет Борис Олійник, заслужений діяч культури Сергій Гальченко, письменники: Анатолій Погрібний, Раїса Іванченко, народні депутати України Станіслав Довгий та Лілія Григорович, представники влади, інтелігенція, освітяни та митці.

Хтось писав громадянську лірику, а  Довгий вже знав, що «Земля співає», – так називається його перша збірка. Перший вірш: «Я не раз, я не два Для людей заспіваю. Я для них проживу Все життя у дорозі Буду пісню нести Для народу гарячу, щоби звала на труд. Якщо треба – й до бою». І це в той період, коли мали місце своєрідні вірші-декларації. Коли мені потрапила в руки ота маленька збірочка – якось непомітно перегорнула останню сторінку, а вже відклавши, подумала: написана давно, а цікава і нині. «Запізнілий дебют мав і свої переваги», – так через сорок один рік скаже його майже одноліток Микола Славинський. Чому? А тому, що подальші вірші мали право з’являтися не гіршими як в тематичному, так і в художньому планах, ніж ті, які вибудувані в збірочку із поетичною назвою «Земля співає».

Слід пам’ятати, що більшість творчого шляху Олексія Прокоповича припало на радянський період. Коли говоримо про «радянську літературу», то маємо на увазі єдине поняття, що охоплює всі національні літератури як невід’ємні складові частини літератури всесоюзної. І будь-яка література з України не мала дисонувати із загальним.  Але і тоді високо поетику. У вітальній публікації у «Прапорі комунізму» за 5 серпня 1979 року з нагоди піввікового ювілею говорять про природу людини, первозданність краси світу, вічний потяг усього живого до сонця як те, що має значення у творчості поета. А «Гімном» у 1976 році у Олексія Довгого є рядки: «Благословенне будь, священне слово. Благословенні будьте, вік і час,… Благословенні будьте, чисті руки, Благословенна будь, висока мисль… Благословенні будьте, ниви й ріки. Благословенна будь. краса труда,… Благословенне будь. ясне знамено, Благословенний будь, високий дух».

І зовсім не лукавить нині Олексій Довгий, коли каже: «До мене нічого не можна «приклеїти». Я вельми самостійний чоловік. Ніхто ніколи не міг примусити мене друкувати те, що не годиться до друку та що суперечить моєму естетичному чуттю. Писати — це моя внутрішня потреба. І ніколи в житті я не зґвалтував жодного слова».

Тому зовсім не соромно Марії Матіос було підписатися: «Моєму першому літературному татові Олексію Прокоповичу. 25 березня 1988 року», бо живе Олексій Довгий, пам’ятаючи Миколу Гоголя із його: «Ми покликані у світ на битву, а не на свято…» Не реагує на різні закиди, бо ще у 1966 році Григір Тютюнник написав: «Олексі Довгому і доброму. Г.Тютюнник. «Зав’язь». Оповідання. Видавництво ЦК ЛКСМ «Молодь», Київ, 1966. А Микола Бажан. «Карби». «Доброму й милому Олексі та його чудесній дружині Марії. Від щирого серця. 12 серпня 1979 року».

Олексій Прокопович все творче життя був у тіні, і це дозволило йому бути тим, ким є і сьогодні. Це вдається не кожному. І не гоже, як на мене, «носитися» в Україні людям із «Зеленим літописом» Олексія Довгого по різних, навіть жартівливих аукціонах.

І зовсім без пафосу: добрий славний поет. Отак би я сказала про Олексія Прокоповича.


[1] Літературна Україна від 15 січня 1971 року. – С.2

Коментарі закриті.