Трудовий стаж Михайла Григоровича стартував у 1953-му, коли йому виповнилося лише 11 років. Такий час тоді був, треба було щось і десь заробляти, аби на столі не було порожньо. Вийшовши на заслужений відпочинок, і досі не сидить без діла.

Від свинопаса до водія

– У тодішній колгосп «Серп і Молот» мене взяли свинопасом, – згадує Михайло Ковбаса. – Згодом довірили телят. Так я почав заробляти на власний кусень хліба.

Тоді юнака направили від військкомату навчатися до Чернігова на шофера. Наука була йому і цікавою, і бажаною, бо давно мріяв про справжню чоловічу роботу.

– Коли отримав посвідчення водія, повернувся у своє Городище, – розповідає Михайло Григорович, – працював у колгоспі підмінним шофером аж до того часу, коли пора було йти на службу в армію.

Три роки віддав Михайло Ковбаса Батьківщині.

– Як зараз пам’ятаю, повернувся додому після армії шостого листопада, а вже дев’ятого сидів за кермом колгоспного автомобіля, – пригадує Михайло Григорович. – Спочатку був, як і до армії, підмінним, тоді довірили старенький ГАЗ-52, а згодом сів за кермо новенької вантажівки.

Хтозна, можливо, так усе своє життя і шоферував би Михайло Ковбаса. Та тодішній голова колгоспу «Україна» Віталій Ковінько помітив у простому водієві надзвичайну старанність, велику відповідальність до ввіреної йому техніки. Тому Віталій Юхимович у 1980-му взяв чоловіка собі у заступники.

– Недовго я у начальстві побув, – каже Михайло Григорович, – трохи більше десяти років. А тоді почалася масова руйнація колгоспів, почала і наша «Україна» хитатися. Я покинув кабінет заступника і перейшов у гараж до своєї вантажівки, на якій пощастило допрацювати до пенсії. Стажу маю – без чотирьох років піввіку. За цей час, працюючи водієм, не здійснив жодної дорожньо-транспортної пригоди, не порушив правил дорожнього руху. Цими фактами своєї біографії дуже пишаюся. Довелося мені тривалий час бувати у відрядженні у Латвії, то і там тільки слова подяки отримував за свою водійську роботу.

Совість не дозволила спостерігати

Торік, 28 липня, у Свято-Михайлівську церкву вранці влучила блискавка. Храм божий відчутно постраждав від вогню: згорів купол, обгоріли стіни, потріскалися від високої температури вікна.

Михайло Ковбаса живе на одній вулиці зі священиком. На той час ним був протоієрей Георгій.

– Я, як і усі мої односельці, пройнявся бідою, що спіткала Городище, – каже Михайло Григорович. – А батюшка чи не найбільше переживав, аж захворів і невдовзі помер.

Сільська громада спочатку не могла визначитися, що ж робити з обгорілою церквою: ремонтувати чи розібрати, а на її місці збудувати нову. Приїжджав і Благочинний храмів Менського округу Василь Дендак, зійшлися місцеві фермери і всі разом вирішили відремонтувати святиню.

Михайло Григорович має у власному користуванні дві машини: вантажівку і легкову. Ото ними і їздив, куди треба: на пилораму ліс возив, у Березнянське заводоуправління… Брав до рук сокиру чи пилку і разом з пенсіонерами-односельцями Василем Веретенником, Віталієм Сушком, Михайлом Дубровним, Володимиром Забаровським, Михайлом Руденком, Олексієм Ковбасою ставав до діла. Роботи усім вистачало зрання і до ночі.

– І при ліхтарях люди працювали, але вже молодші: Андрій Медведєв, Олександр Пінчук, Роман і Сергій Бердники, – не без гордості за своїх городищан розказує Михайло Григорович. – А я був двічі помічений працівниками міліції, коли своєю вантажівкою від пилорами до церкви перевозив лісоматеріали. Спинили мене та й питають, чому це я катаюся на автомашині по селу без номерного знака. Вантажівка моя списана, нікуди я нею з Городища не їжджу. Пояснив, що з церквою у нас біда сталася, от я і допомагаю, чим можу. Відпустили з Богом, тільки попросили в трубочку подихати. Та я ж горілки давно не вживаю.

Ще Михайло Ковбаса розповів, що місцеві фермери Віктор Ковбаса і Юрій Погребний надали велику допомогу у відбудові церкви: перший з них за власний кошт придбав купол, а другий встановив вісім пластикових вікон. І технікою підсобили здорово. Приватний підприємець Володимир Назаренко і фермер з Дягови Олексій Бутенко надали допомогу.

– І без наших працьовитих жінок не обійшлося, – додає Михайло Ковбаса. – Ольга Сушко, Валентина Шевченко, Таїса Сокол, Ольга Долинська, Галина Ковбаса та інші фарбували, білили, мили, прали, загрібали… Так що церква наша відродилася, стала навіть красивішою, аніж була до пожежі.

Михайло Ковбаса на відбудові храму був і за виконроба, і за водія, і за вантажника, і за будівельника.

– Не треба мені одному приписувати усе, що зроблено у цій благородній і святій справі, – сказав Михайло Григорович. – Церкву відроджувало усе село. І я не міг стояти осторонь і споглядати, як хтось тягне на відбудову храму колоди, а хтось – дошки, шалівку… Я був і залишаюся разом із людьми, яким не байдужий храм, що має дуже багату історію, адже збудований він ще 1888-го року…

Нині відновлення Свято-Михайлівського храму наближається до фінішу.

Коментарі закриті.