Птичий хутір є рідним братом такого ж неофіційного хутора Гай, що належить до Волосківської сільської ради. Неподалік Степанівки Гай – така собі оаза, прибувши куди, не хочеться повертати.

Птичий своєю красою, тишею нічим не поступається Гаю. Дорога до хутора ґрунтова, дещо розбита автівками, однак сільський голова Олександр Мозирко посприяв, аби до найбільших вибоїн навозили битої цегли з колишніх корівників.

У Птичому живе усього дев’ять чоловік. Здебільшого пенсіонери, є і працюючі, і безробітний юнак.

Приміром, у сім’ї Валерія і Наталії Федоренків донька Юля вчиться у виші, її брат повернувся із заробітків з Києва. У подружжя – повен двір птиці, є три корови, свині. У добротному домі – все необхідне для повноцінного життя, підключено інтернет.

Хуторяни – народ дружний. Як хто їде підводою у магазин чи на пошту у Слобідку, то всі про це знають. Солі, борошна, хліба привезти – не проблема.

Молоко від корів селяни продають на базарі, а хто молодший та спритніший – переробляє його на сир і реалізує у Києві.

Наталія Федоренко за станом здоров’я сама не в змозі їздити з молочною продукцією до столиці, то передає свій товар знайомій, а та реалізує його городянам.

Мудрість старості не завада

Вікторія Тарасенко три роки, як овдовіла.

– І чоловіка мого не стало, і двох сусідів одразу, – зітхає бабуся. – Так вони усі несподівано полишили цей світ.

У Вікторії Михайлівни троє дітей, які її люблять, підтримують, допомагають. Одна дочка живе у Мені, інша – у Сос­ниці, а сина доля закинула на Донбас.

– Ніяк він не може виїхати звідти, не пускають, – плаче Вікторія Тарасенко.

Бабуся, не зважаючи на свій 82-річний вік, встає разом із сонцем. Корову видоїть, гусей на пашу відправить, курей, котів, собак погодує, коня напоїть. Тоді прийде родич бабин і корову та коня виведе на луг, де пастимуться до вечора.

– На тім світі буду спочивати, а нині, доки ноги носять, буду поратися, аби діти і онуки не їхали від мене з порожніми сумками, – каже Вікторія Михайлівна.

Вона ще й город добрячий обробляє. Картопля, грядки око радують. Проти літнього сонечка сохне пахуче сіно, а поряд з ним – велика площа під буряками.

Пожалілася бабуся, що курей тільки п’ятеро у неї, решту куниця видушила. А взагалі, Вікторія Михайлівна – велика оптимістка і не любить вилежуватися чи сидіти на лавочці під двором.

– Якщо ходиш, хоч і помаленьку, то життя триває. А це – головне. А як сядеш квочкою, одразу болячки обсядуть, замучать. Ото я і тікаю від них на город, у садок. Мало часу випадає, аби прислухатися, у якому боці штирхає, – посміхається Вікторія Тарасенко.