Жителька Мени Катерина Сидоренко – орденоносець, має два ордени «Знак Пошани» і один – Трудового Червоного Прапора. Давно вже ця жінка на заслуженому відпочинку. Щороку, на свято Катерини, до неї сходяться колишні доярки колгоспу «Червоний ударник» (нині – «Авангард»), аби привітати з днем народження.

Катерині Іванівні є що згадати – і як битючих корів приручала, і як у почесних президіях за кумачевими столами сиділа, і як за заслуженими нагородами до столиці їздила. І у Москві неодноразово доводилось бувати – на виставках, екскурсіях, концертах…

– Нехай он мої дівчата підтвердять, що я на фермі як працювала, то у період розтелу корів днювала і ночувала біля них, – каже Катерина Іванівна. – Сталося так, що заміж я не пішла, видно, не  судилося мені пізнати ні радощів сімейного життя, ні щастя материнства. Жила з матір’ю, яка усе по дому робила, город обробляла. Я ж віддавалася роботі. Коли випадав якийсь вихідний, бралася за сапу чи віника. Мати моя, царство їй небесне, усе просила, аби я відпочила від ферми, не турбувалася за щоденні хатні клопоти.

Катерина Сидоренко дуже свою роботу любила.

– Якось почула, як на фермі говорили про теличку, котру ніхто не хоче доглядати – така худа, страшна, ще й хвора на додачу, – пригадує Катерина Іванівна. – Казали, що здавати будуть її на бійню. Пішла я, роздивилась ту теличку і забрала у свою групу. Виходжувала, як малу дитину. І вона виросла, телятко народила. Якось, будучи уже на пенсії, я зайшла на ферму, хотіла побачити корову. І вона ж, напевне, відчула мене, бо так по корівнику бігала, у вікна виглядала. Я чомусь розплакалась і до корівки не підійшла. Корови – розумні тварини, за багато літ роботи біля них я у цьому пересвідчилася.

Про своє доярування Катерина Іванівна може годинами розповідати. Валентина Москалець і Надія Бреус, з котрими разом працювала, не перестають дивуватися її унікальній пам’яті.

– І ми ж у передовиках були, наші фотографії на районній Дошці пошани були, – кажуть, – але до Катиних успіхів нам далеко було. Вона корів мила теплою водою і щіткою, вони були завжди такі, мов на виставку їх підготували.

– Ніколи мені не забути, як тодішні завфермою і ветеринар боролися з битючими коровами, яких подоїти можна було тільки стриноживши. А ті горе-спеціалісти якимись щипцями за носа їх тримали. Я дізналася про це і вирішила сама подоїти норовистих Лисок, не мучивши їх,  – пригадує Катерина Сидоренко. – І жодна з них навіть ногою не брикнула. Не знаю сама, як це мені вдавалося, але до корів підходила без боязні. Розмовляла з ними, гладила, жодна з них з місця не зрушила, доки я їх видоїла.

Роками раніше у хаті Катерини Іванівни збиралося більше колишніх доярок. Хтось з них  уже не здужає дійти, хтось хворіє, а багатьох уже і нема на цім світі.

– Літа – як вода, – каже бабуся. – Ніби недавно схід сонця на фермі зустрічала, а вже роки мої котяться у глибоке надвечір’я. Дуже вдячна своїм дівчатам, які не тільки в день народження приходять до мене. Я ж за поріг своєї хати не виходжу – брат з Чернігова приїжджає, хліба і до нього привезе, соціальна служба мене обслуговує. Так і живу.

Мітки: ,

Коментарі закриті.