Хоробрий розвідник повернувся додому з орденами, медалями і… акордеоном. Фото автора.
У складі дивізійної кінної розвідки він пройшов війну, починаючи з 1943-го. Мабуть, Микола Кроха народився у сорочці, бо під ним від ворожих куль загинули двоє коней, а він сам дивом залишився живим.
Форсував Дніпро
…Новобранців із Жовтневого та навколишніх сіл зібрали у Сосниці і направили до Любеча. Миколу Кроху і його побратимів обмундирували, видали їм автомати.
– Я вперше його у руках тримав, – зізнається нині Микола Зіновійович, – нічого, навчили. Потрапив я спочатку до 12-ої гвардійської дивізії в автоматний взвод.
Під час форсування Дніпра Миколу Кроху контузило – біля окопу розірвалася міна, чимало хлопців поклали там свої голови.
– Мене, непритомного і зраненого, відправили до польового госпіталю в Сибереж, це на Ріпкинщині, – згадує ветеран. – Днів три я не приходив до тями, а тоді відкрив очі і побачив біля себе літню жінку. Виявилося, що вона місцева і прийшла провідати свого сина, якого теж поранило.
Жінка пообіцяла, коли дізналася, що Микола родом з Жовтневого, якось повідомити батькам про поранення сина.
Розвідник на коні
Довго лікували Миколу у госпіталі – понад місяць. А тоді його направили на курси розвідників. Вчився у якомусь Білоусі – Новому чи Старому, Микола Зіновійович уже й не пам’ятає.
– Десь на жовтневі свята викликав мене до себе командир і дав один день відпочинку. Я здивувався – чого б це? – розповідає Микола Кроха. – Виявляється, батько до мене прийшов провідати. Я плакав від радості, повірте! Татусю на той час було вже 62. Його теж на війну брали, щоб коней підковував, а тоді, зваживши на вік, відпустили додому. Воювали й два мої старші брати, Богу дякувати, повернулися хоча і зраненими, однак живими.
Потім Миколу призначили у 77-у гвардійську дивізію до кінної розвідки.
– Я з 13 років у колгоспі з кіньми працював, от мені та сільська наука і на війні згодилася, – каже дідусь. – Пройшов я і Білорусь, і Буг форсував. Фашисти не раз і не два попадали в мене, були поранення, але не вбили. А от двоє коней піді мною загинули. Шинель моя була вся в дірках від пострілів, а я дивом залишився живим.
Так Крошка, як його називали на війні, дійшов до Магдебурга, це недалеко від Берліна. Там і про перемогу над ворогом дізнався.
Зірвані мости, розміновані дороги, захоплення «язиків» – ці та інші мужні вчинки Миколи Крохи гідно відзначені командуванням. Ордени Червоної Зірки і Слави, медалі «За відвагу», «За визволення Варшави», «За бойові заслуги» та інші прикрасили груди відважного розвідника. З нагоди 65-річчя визволення Білорусі від фашистської навали Президент Лукашенко нагородив Миколу Кроху пам’ятною медаллю.
Дорога додому
У Жовтневе Микола повернувся тільки 1947-ого.
– Після перемоги охороняв комендатуру Магдебурга. Просили, аби зостався ще, але мене додому ніби магнітом тягло, – зізнається ветеран. – Відпустили. На дорогу дали по десять кілограмів борошна і цукру, англійську нову шинель, ковдру, відріз дорогої тканини на костюм і 30 талонів на харчування. Ще і акордеон німецький мені дістався.
Вдома пішов у колгосп причіплювачем. А далі – все як у добрих людей: одруження, діти, зведення власної хати. Трьох синів разом з дружиною виростили, сад посадили.
– Зараз мені вже 86, інвалід війни першої групи. Розумію, що літа мої давно вступили в зиму. Не соромно оглянутися на прожите. По правді і совісті працював. Наука у мене житейська багата – умію хліб пекти і корову доїти, біля плити куховарити і хату вибілити. На городі, у дворі у мене завжди лад. Доживаю віку один, два сини живуть у Мені, щодня мене провідують. Невісток Бог мені золотих послав, онуки радують.
