Голодне дитинство, обпалена війною юність – усе довелося пережити Михайлу Васильовичу. З війни повернувся хоч і зраненим, однак живим. Ще і досі зберігає бойові відзнаки за героїзм, сміливість і відвагу.
У селі жити – треба рано вставати і пізно лягати, аби був лад на городі, у хаті і у дворі. Саме так і жило подружжя Михайла Васильовича і Наталії Іллівни. Обоє у колгоспі працювали, дітей ростили, дбали, щоб і в коморі було, у льоху, на столі.
Життя – то швидка ріка. Не встигли оглянутися, як діти в світи подалися, а до їхніх батьків непомітно підкралася старість.
– Моя Наталя три роки лежала, так хвороба її зборола, – втирає сльозу Михайло Кот. – Я її усі забаганки виконував, навіть газети вголос читав. Найбільше вона любила «Наше слово» – перечитував їй усе в ньому написане. Уже другий рік я вдівець.
Михайло Васильович – людина товариська і доброзичлива, тому не цураються люди спілкування з ним. І допомагають, хто як може. Приміром, листоноша Микола Одерій, який доставляє пошту і в Лазарівку, де живе Михайло Кот, привозить для нього хліб і все, що просить дідусь.
– Він їздить то мопедом, то конем, мої прохання завжди виконує, – вдоволено каже Михайло Васильович. – Ще і поговорить зі мною, розкаже яку новину, про моє здоров’я поспитає, от мені уже і добре.
Город дідусь не здужає порати, адже за плечима без року 90. Сусід Василь Скирта обробляє і свої сотки, і Михайла Васильовича. Тож має дідусь усе – і овочі, і картоплю. Ще курочок, собачку і кота тримає.
– Має ж бути в обійсті і сторож, і живність, – посміхається. – Я як варю юшку чи картоплю, то ділюся з ними усіма.
Дочка Михайла Кота живе в Москві, давно вже не приїздила, листів не пише, а тільки телефонує.
– Я чую поганенько, то вона до Василя Скирти дзвонить, той усе їй розкаже про мене, її вислухає, а тоді мені на вухо накричить, от я і знаю, що і як у дочки там.
