Володимир Подгорний (на знімку зліва) вчив Володю Василенка не тільки гри на баяні, а й боротися за місце під сонцем. Фото з архіву Володимира Василенка.
Він навчився грати у трирічному віці. Коли батько привіз із Мени дитячу гармошку і заграв на ній нехитру мелодію, Володя попросив повторити її, аби запам’ятати, на яких саме кнопочках спиняються батькові пальці.
Батькова наука
Зараз Володі 26 років. Він зізнається у тому, що якби не перша батькова музична наука, то, можливо, і зараз би не мав справи до душі.
– Мої ровесники днями тинялися на вулиці, коли малими були, – розповідає хлопець, – а мені часу завжди на розваги не вистачало. Навчання у сільській школі, а потім – уроки сольфеджіо і вправи на баяні у Менській дитячій музичній школі.
Батько Володі працював свого часу директором сільського Будинку культури, добре розуміється на баяні. Помітивши ще у трирічного сина хист до музики, купив йому дитячу гармошку, а той швидко її опанував.
До дитячої музичної школи юного таланта батько відвіз велосипедом. Першим професійним учителем у хлопця був викладач з класу баяна названої школи Юрій Неруш.
– Уявіть собі, як дні були насичені навчанням, – каже Володя. – Дві школи водночас. Однокласники мої біля річки сидять чи у футбол ганяють, а я – за уроками. Тепер, коли вже дорослою людиною став, розумію, як же правильно робили мої батьки, коли контролювали мій відпочинок, розказували, що з тієї біготні по селу толку не буде ніякого.
Вчився Володя у музичній школі із великим бажанням і задоволенням. За будь-якої пори року і в будь-яку погоду їхав на заняття, не запізнився жодного разу. І так усі п’ять років. А учнем він був здібним і таким, що покладав великі надії.
Неодноразово брав участь у обласних конкурсах баяністів, які проходили у Чернігові, Щорсі. І завжди посідав призові місця.
Після школи одразу вступив до Чернігівського музичного училища імені Ревуцького на відділення народних інструментів. Чотирирічне навчання дало хороший результат.
Навчаючись на третьому курсі, Володимир зрозумів, що повинен мати власний музичний інструмент вищого ґатунку. З розумінням поставилися до цієї проблеми і батьки хлопця – без найменших вагань вони продали власний трактор Т-40 і придбали сину акустичний п’ятирядний баян за дві тисячі доларів. Було це у 2000 році.
– Хоч баян і не новий купили, зате хороший, – розповідає Володя, – інструмент був мені справжнім другом. Уперше на цьому баяні я грав на конкурсі, який проходив у Кіровограді. Хоча і не став лауреатом, а всього лише дипломантом, біди в то- му ніякої. Головне – участь, спілкування з колегами, де можна було безпомилково визначити свій рівень професійності.
Учитель-легенда
У 2002 році Володимир Василенко без проблем вступає до Харківського державного університету мистецтв на кафедру професора Ігоря Сниткова.
– Ми свій університет між собою називали по-колишньому – консерваторією, – каже юнак. – На той час я свій баян продав, а купив Roland, дуже вдоволений ним і по сьогоднішній день.
Навчаючись у виші, Володя познайомився з композитором, професором, заслуженим діячем мистецтв України Володимиром Подгорним. Цей чоловік у п’ятирічному віці втратив зір і пальці правої руки.
– Незвичайна людина! Про Подгорного в університеті ходили цілі легенди, – розповідає Володя. – Для мене він був і залишається Майстром, Учителем. Навчав гри на баяні, вмінню триматися на сцені і спілкуватися мовою баяну з глядачами і слухачами, допоміг мені самоутвердитися. Навчив досягати мети і ніколи не задовольнятися тим, чого досяг – треба постійно йти далі, підкоряти ще вищі музичні вершини.
Дякуючи Володимиру Подгорному, Володя разом зі своїм однокурсником Андрієм Акуловим створили прекрасний дует баяністів. На конкурсах побували в Москві, Воронежі, Ростові-на-Дону, де завжди посідали призові місця. Цих хлопців-віртуозів пам’ятає Харків, бо жоден захід, який відбувався у філармонії чи консерваторії, не проходив без участі відомого і популярного дуету баяністів.
2007 року вони взяли участь у міжнародному конкурсі, який відбувався у Польщі, і там отримали першість.
Університет Володя закінчив з відзнакою, а творче співробітництво з Андрієм дійшло фінішу – той не побажав відшліфовувати гру на баяні до ще більшої майстерності. А Володя навпаки – постійно прагнув творчого зростання. Так їхні музичні стежки-доріжки розійшлися.
На свій хліб
Разом із дипломом з відзнакою Володя отримав ще й рекомендацію на вступ до аспірантури. Через об’єктивні причини він не скористався такою можливістю. Рік пропрацював з різними художніми колективами, тоді переїхав у Київ, співробітничав з відомим ансамблем «Горлиця». Згодом працевлаштувався у Криму, де створив джаз-клуб, з яким давав концерти у престижних та елітних пансіонатах.
– Зараз там, як відомо, не сезон, – каже Володя Василенко, – та й криза дала про себе добре знати музикантам. Тому наразі не маю постійної роботи, однак мене запрошують на виступи до Києва, Чернігова. Ось брав участь у творчому звіті аматорів Менщини. Тренуюся щодня по дві – три години. Займаюсь фізкультурою – це допомагає тримати форму.
Володимир прагне високопрофесійного зростання, у форматі світового. Таке кредо притаманне лише справжнім талантам, визнаним музикантам.
