Михайло Галушко був командиром взводу, стахановцем і майстром на всі руки
Батьку із сином Миколою, який на кілька днів приїхав з Києва у Степанівку, є про що поговорити.

На своєму віку він пізнав голод і холод, воєнне лихоліття і радість у мирній праці та батьківстві.

Ази науки і чужі вівці

Михайло Кирикович народився у далекому 1917-му у Степанівці. У батька, Кирика Харитоновича, і матері, Тетяни Лаврентіївни, дітей було шестеро. Трудилися всі до сьомого поту, було у їхньому господарстві усього багато – і землі, і худоби, і птиці.

– Коли мені виповнилося дев’ять років, батько відвів до школи, – пригадує дідусь. – Учнів було багато, по троє за однією партою сиділи. У моєму класі були всі хлопці, окрім Каті Коваленко і Оксани Лупан. Книга була одна якась, російська, і зошит один. Писав я в ньому олівцем тиждень, а тоді витирав гумкою і писав по-новому.

Закінчивши чотири класи, Михайло пішов на свій хліб – сім’я велика, не до науки було. Пас людських овець.

– Найбільше мені подобалося працювати у Якова Боровика, бо він платив по півтори копійки за вівцю, тоді як інші – тільки по копійці, – каже Михайло Кирикович.

У 1929 році у Степанівці створили колгосп. Та Кирик Харитонович до нього не пішов. Однак і на його сім’ю була хлібна розверстка – треба було здати вісім центнерів зерна.

– Не додав батько чотирьох з половиною центнерів, то йому присудили три місяці примусових робіт. А в 1932-му всю сім’ю вигнали з хати, – втирає сльозу дідусь. – Жили в конюшні, через рік померли батьки з голоду – мати тут, у Степанівці, а батько десь на заробітках, то і могила його не знаю де.

Професійний стрілок

Старші діти Галушок розбіглися – хто в Білорусію подався кращої долі шукати, хто ще куди, а Михайло залишився у селі. Жив у конюшні, добрі люди підгодовували, а тоді голова колгоспу Степан Боровик і бригадир Іван Антоненко дали йому роботу – орати колгоспне поле волами або кіньми і волочити його дерев’яними боронами.

– Ніколи не забуду, як з однієї борони у полі загубився зуб, а інструктор по якості помітив те і наказав мені або знайти загубленого зуба, або зробити новий, – посміхається Михайло Кирикович. – Походивши по ріллі, знайшов пропажу.

У березні 1938 року у Волосківському клубі таких хлопців як Михайло на спеціальних місячних курсах навчали військовій справі.

– Були ровесники не тільки з мого села, а й з Дягови та Волосківець. А тоді у вересні цього ж року приїхав вербувальник з Чити і став агітувати нас на ремонт залізничної дороги недалеко від Новосибірська, – пригадує дідусь. – Їхали ми до місця призначення 37 днів у теплушках. Працював помічником бригадира.

А тоді Михайла призвали до служби в армії. У Комсомоль­ську-на-Амурі був недовго, бо Михайла і ще 40 солдат відібрали на навчання у полкову школу. Так Михайло Галушко став професійним стрілком, у роки війни був командиром взводу.

– Маю 13 військових нагород, був поранений, але про те лихоліття спокійно згадувати не можу. Вісім років довелося мені і служити, і воювати.

Хотів найкращу – і знайшов

У Степанівку прибув у 1945-му. Прийшов до сестри Варки, яка жила зі своєю сім’єю у селі і працювала свинаркою. Влаштувався на рядові роботи в колгосп, стахановцем став.

– На той час мені вже до 30 років добиралось, треба було шукати дружину, будувати свою хату, – каже Михайло Кирикович. – А супутницю життя я хотів мати красиву, розумну, роботящу, добру. Де таку знайти? До того ж, я був бідний, мов церковна миша. Правда, поглядали на мене сільські дівчата, але всі вони були не ті.

А тоді на базарі у Синявці зустрівся з Марією Кислюк, через кілька місяців заслав до неї сватів.

– Жили ми спочатку у моєї сестри Варки, обоє працювали – я на рядових роботах, а Марія трактористкою. У 1955-му перейшли у власноруч збудований дім. Моя дружина уміла шити теп­лий і легкий одяг, дуже виручала односельчан. А я навчився, будуючи свою хату, теслярській справі, згодом печі, груби робив усім, хто просив, – ділиться Михайло Кирикович.

Галушки виховали двох синів і дочку, всі вони живуть у Києві, подарували своїм батькам сімох онуків і трьох правнуків.

Нема вже на цім світі Марії Гнатівни, а Михайло Кирикович доживає віку у своїй хаті сам. Діти приїздять, допомагають.

Дідусь, як на свої 97, добре почувається – чує, бачить, має ясний розум. От тільки ноги не слухаються – у дитинстві здорово їм дісталося від холоду і босоніжжя.

Коментарі закриті.