<img src="http://nslovo.com/wp-content/uploads/2012/11/vilus.jpg" alt="" title="<SAMSUNG DIGITAL CAMERA&

buy viagra onlinegt;” width=”320″ height=”342″ class=”alignleft size-full wp-image-15263″ />Він рано зостався сиротою. Свого першого карбованця, якого заробив на Дніпродзержинській залізниці, не забуде ніколи. А далі було Стольне, яке стало для Михайла Семеновича рідним.

І без батька, і без матері

Татка свого Михайло не пам’ятає. Як той пішов боронити країну від фашистів, то так і залишився на полі бою. Мати, як могла, перебивалася у горі з двома дітьми. Постійні нестатки, а ще й голод у 1947-му звели неньку до могили. На той час Михайлу було тільки 11 років.

– Як ми із сестрою вижили – я й зараз ніяк не зрозу­мію, – журиться 76-річний Михайло Семенович. – Дніпропетровщина – це ж не поліський край, де не такий був мор людей, а от судилося мені до старості дожити. Сестра уже відійшла у Вічність, Царство їй небесне. Тоді, як ми з нею сиротами залишилися, допомогли нам врятуватися від вірної гибелі добрі люди – останнім шматком хліба ділилися.

У 18 літ Михайло Вилус пішов на роботу. Взяли хлопця на залізничну станцію різноробочим.

– Важко було працювати, однак радісно, – згадує чоловік. – На залізниці нема легкого заробітку – щебінь, шпали, рейки тягали, за день так утомлювався, що й не передати. Але молодість робила своє: відпочив годину яку – і на гулянку.

Далі Михайла Вилуса направили на навчання до залізничного училища.

– Я був дисциплінованим, у чарку не заглядав, роботу свою виконував так, аби і комар носа не підточив, – розказує Михайло Семенович.

Ходячи в кіно та на танці, познайомився з гарними і вродливими дівчатами. Як виявилося, приїхали вони на Дніпропетровщину зі Стольного по вербовці. Працювали у будівельній організації.

– До душі мені припала одна з них – Валентина Марченко, – згадує Михайло Вилус. – Стали зустрічатись, а згодом і побралися. Вона мені так багато розповідала про своє мальовниче село, його працьовитих людей, що я погодився на переїзд до Стольного.

На віку – як на довгій ниві

Спочатку молоде подружжя жило у матері Валентини. Обоє пішли у колгосп працювати, складали копійку до копійки, аби власну хату збудувати.

– Я спочатку коней догля­дав, – каже Михайло Семенович, – розумні вони тварини, скажу я вам. Я душу всю їм віддавав і вони мене завжди радо зустрічали і в стайнях, і на пасовищі.

Помітивши у приїжджого чоловіка непідробну любов до тварин, сумлінне ставлення до їх догляду, правління тодішнього колгоспу направило Михайла Вилуса на навчання у Полтаву. Там у сільськогосподарській школі здобув спеціальність техніка штучного осіменіння. Працював на цій роботі понад десять років.

Уже стояла нова хата, як дзвін, своїми великими вік­нами посміхалася до сонця. Двоє діток радували батька й неньку. Здавалося б, усе добре, усе як у людей. Та от зникло з нової оселі взаєморозуміння між Михайлом і Валею. Вирішили не мучити одне одного і по-доброму розійтися.

– Я перейшов на роботу на молочно-товарну ферму, – каже Михайло Семенович, – працював як і раніше – чесно і з пов­ною віддачею. Згодом зустрів хорошу жінку, до якої доля теж не була милостивою. Стали жити разом. Вона дояркою працювала, сина ростила. І по сьогоднішній день ми живемо у злагоді.

З дітьми Михайло Семенович відносини підтримує. Дочка у Чернігові живе, один син – у Норільську, інший – у Чернівцях.

– З колишньою дружиною бачимося часто – в одному ж селі живемо. Зла одне на одного не тримаємо, при зустрічах тримаємося як добрі знайомі. Ну не вийшло у нас сімейної ідилії – ніхто не винен, тільки ми з нею. І не ворогами ми стали після розлучення, а це вже, повірте, добре.

Ще Михайло Семенович повідав цікавий факт із свого життя. Коли доглядав колгоспних коней, то про нього як про кращого з кращих написала газета «Сельская жизнь».

– Ще і фото таке гарне вмістили – коні мої пасуться на лоні природи, і я з собачкою серед цієї краси. Місцевий художник Іван Лойченко намалював картину з того знімка. Нема вже на світі Івана Ілліча, а витвір його мистецтва і досі гріє мою душу. Хороший чоловік був.

Коментарі закриті.