Віра Бурка з Дягови мріяла стати відомою артисткою і виступати на столичних сценахВіра Бурка з Дягови мріяла стати відомою артисткою і виступати на столичних сценах. А стала улюбленою вчителькою дягівських дітлахів і знайшла щастя у рідному селі.

Дівчата – в класики, Віра – у футбол

У дитинстві їй більше подобалося грати з хлопцями. Ні, серед дівчат також було багато подружок, але вона не могла всидіти спокійно, коли у школі на великій перерві розпочиналися футбольні баталії. Їй було про що поговорити з хлопцями – найвідоміших футболістів того часу вона знала не гірше за них. І як краще забити м’яч у ворота – також.

А ще любила художню самодіяльність. Найкраще їй вдавалися гумористичні номери – ще тільки виходила на сцену, а зал уже заходився сміхом.

Будівельника не вийшло

У тоді ще Ленінграді жив рідний дядько Віри. Тож не дивно, що невдало спробувавши «поступити на артистку», дівчина опинилася у великому російському місті.

Навчання у будівельному технікумі витерпіла два роки, а тоді попрощалася з перспективою стати техніком-технологом будівельних матеріалів і деталей – не лежала душа до такої професії. Це було якраз на рубежі 70 – 80 років минулого століття – час, коли з села тікала майже вся молодь.

А Віра навпаки – повернулася. Дягова прийняла радо і довірила керувати сільським Будинком культури. Працювала старанно і паралельно вчилася у Ніжинському культосвітньому училищі. Незабаром визначилася і її жіноча доля – вийшла заміж за порядного і розумного хлопця-односельця, народила двох донечок-близнят Альону і Оксанку.

Здавалося, пливи собі спокійно за течією розміреного сільського життя, дбай про сім’ю і не прагни більшого. Але це – не про Віру.

Уже в 1983-му вона – піонервожата у рідній Дягівській школі, з 1984-го – ще й студентка-заочниця Чернігівського педінституту. Обрала спеціальність вчителя початкових класів, бо дуже вже хотілося працювати з найменшими школярами. До мети йшла терпляче – поки дочекалася можливості стати класоводом, доводилося викладати і російську мову, і фізкультуру.

Зараз багато колишніх першачків Віри Михайлівни давно уже дорослі, але все одно вони – її діти, а вона – їхня найкраща вчителька. Вона пам’ятає, як вчила кожного читати і писати, а вони – як довіряли їй найпотаємніше.

Пливуть роки, як води Дягови

Віра Михайлівна любить своє село і вже не уявляє власної долі поза ним. Тут усе їй дороге і зрозуміле: люди, традиції, проблеми і прагнення. А в її душі і досі живе ота артистка-футболістка з дитинства, яка не дає загрузнути в буденній суєтності життя. То змусить солідну Віру Михайлівну однією з перших у селі освоїти комп’ютер та інтернет і спілкуватися з багатьма друзями з усього світу. То спокусить поплавати у водохрещенській ополонці. То закине за тридев’ять земель – як минулого року у Санкт-Петербург на зустріч із колишніми однокурсниками. До речі, приїхала звідти з твердим переконанням, що все населення Землі ділиться лише на дві нації – люди і нелюди.

Пливуть роки. Виросли доньки – Альона також вчителює у рідній школі, Оксана – головний спеціаліст в сільгоспуправлінні райдержадміністрації. Приїжджає провідати бабусю і дідуся внучка-щебетушка. Віра Михайлівна не стала столичною артисткою, зате зуміла бути щасливою на рідній землі.

Коментарі закриті.