Місяць під вогняною зливоюГрупа менських правоохоронців повернулася з військового пекла. Переживши цілодобові обстріли й небезпеку, хлопці гідно виконали свій обов’язок.

«Якщо не ми, то хто?»

Мобілізовано було загалом шестеро працівників райвідділу. Леоніду Калиті довелося з 28 грудня нести службу на блокпосту у Харківській області. А Юрію Кондалєву, Юрію Величку, Павлу Ніколюку, Сергію Грищенку та Ігорю Кушнеренку випало протягом місяця воювати у складі зведеного загону УМВС України в Чернігівській області в одній з найгарячіших точок АТО: у селищі Чорнухіне під Дебальцевим. Назву селища ми чи не щодня чули у випусках новин.

– Наприкінці грудня стало відомо про формування зведеного загону правоохоронців області, – розповідає слідчий Юрій Кондалєв. – На ротацію потрапляли п’ятеро наших. На зборах обговорили ситуацію, зголосилися їхати добровільно. А хто, якщо не ми? Сьогодні ми підставили плече, завтра підуть туди інші.

Під «Градами»

Обмундируванням хлопці були забезпечені, отримали зимову форму, бронежилети, шоломи, рюкзаки, спальні мішки, маскхалати, плащі-накидки та килимки. А ще зброю: табельну та автомати Калашникова.

– Як рідні зреагували на те, що вам доведеться їхати воювати?

– Перенесли звістку достойно, при нас сліз не показували, хоча хвилювалися, звісно, – каже дільничний Юрій Величко. – Звідти й подзвонити було проблематично, у військових умовах нема стабільного зв’язку. Телефони заряджали вранці та ввечері, коли від генератора пускали струм.

– Страшно було їхати на війну?

– У дорозі намагалися не думати про погане, одне одного підтримували, жартували, – каже Юрій Кондалєв. – Хоч із рештою хлопців бачилися вперше, невдовзі стали рідними людьми, готові були у бою один одного прикривати – на війні інакше не вижити.

Хлопці розповідають, що відразу по приїзду у Чорнухіне отримали завдання й заступили на бойові пости, тримали свої сектори, захищаючи селище зі сходу. Обстріли тривали цілодобово: поливали вогнем міномети, артилерія, ракетно-зенітні установки «Град». Хто стояв на посту – мусили перебувати під вогнем, решта бойового складу ховалася у підвали. Хто не встигав добігти до укриття – шукали будь-який захист. Добре як виступ чи міцна стіна траплялися поряд – там укривалися. Але ж стіною могло й привалити…

Дякувати Богові загиблих серед наших правоохоронців не було. Двох поранило осколками – у плече та шию, одного контузило.

Але ризикували життям усі. Наш Павло Ніколюк разом із військовими через день чергував на одному з найнебезпечніших блокпостів: на розвилці доріг за півтора – два кілометри від Чорнухіне. Їх поливали вогнем безперестану.

Борщ від волонтерів

– Жили ми у будинку, ночували на ліжках у спальних мішках, практично не роздягаючись, – розповідає Юрій Величко. – У будь-який момент міг початися обстріл, тож треба було швидко реагувати. В останні дні перед ротацією там така каша вже заварилася, так почали стріляти, що ми й у бронежилетах лягали.

А 25 січня, у Тетянин день, сепаратисти наших хлопців своє­рідно «привітали»: розстріляли їхнє житло. Снаряд з гаубиці пробив дві стіни й зруйнував два помешкання. Мешкали вояки до ротації хто де: одні в підвалі, інші неподалік ще будинок знайшли. Але й там війна їх наздогнала.

– Ми з Ігорем Кушнеренком саме відпочивали після зміни, спали, – згадує Юрій Величко. – Аж тут «Градами» нас стали крити. Ракета поцілила в дах і знесла його, почалася пожежа. Ми давай виносити, хто що встиг. А ще шкода саморобної «бані», яку Сергій Грищенко із відремонтованої груби облаштував. От тільки раз нормально встигли помитися, як назавтра розбомбили.

Голодними, запевняють вояки, вони там не були: по черзі, хто звільнявся зі зміни, рубали дрова, куховарили. З дому харчів понабирали, волонтери виручили. Наші хлопці передають велику вдячність менським волонтерам, котрі дуже підтримали. Які смачні борщі з заправки, виготовленої їхніми руками, виходили! Привозили їм продукти й інші небайдужі люди, передавали посилки з печивом, з листами, малюнками та сувенірами від дітлахів.

– Я своїй дитині плетений браслетик з жовто-блакитних стрічок привіз, – каже Юрій Кондалєв. – Отакий подарунок від тата з війни…

Вдома...
Вдома…

Додому – під кулями

Найнебезпечнішими стали для наших правоохоронців останні дні перед ротацією. Обстріли значно посилилися. На Дебальцеве вояків вивозили «Уралом» під рясним мінометним вогнем.

– Ми спочатку повискакували, врозтіч побігли, – каже Юрій Кондалєв. – А потім таки стали пробиратися. Вони стріляють, а ми під кулями їдемо. На дорозі обабіч – трупи мирних жителів…

Дивно було, як про усе це страхіття хлопці розповідають спокійно, без емоцій. Нам, мирним жителям, котрі війну, на щастя, бачать лише по телевізору, це незвично.

Повернувшись з АТО, правоохоронці отримали по 10 днів відпустки, нині вони знову на роботі. Шукають вкрадених курей і велосипеди, втихомирюють випивох і розслідують злочини – звичайні міліцейські будні. Однак пережите під кулями навряд чи зітреться колись із пам’яті.

Коментарі закриті.