Житель Мени Георгій Сова за роки своєї трудової біографії збудував людям понад 300 будинків. А нині клопочеться одним – звести б у Мені красуню-церкву.

Стати будівельником допоміг Сич

Георгієм його назвала мати, бо народився на початку травня, незадовго до дня цього святого. Оскільки сама була віруючою, жити по-божому вчила і всіх своїх дітей. Чоловік помер рано, тож синів і дочок ставити на ноги довелося самій.

Георгій був найменшим із них. У колгосп на роботу почав ходити ще школярем на літніх канікулах – треба було копійку заробляти, бо жили бідно. А закінчивши вісім класів і трохи попрацювавши в колгоспі, захотів піти іншою дорогою.

Тоді якраз школу нову почали в Мені будувати, придивлявся хлопець, як там майстри працюють, і собі так навчитися закортіло. Та не так все просто виявилося: не відпускає голова з колгоспу!

У той час районом керував Павло Сич. Тож, не довго думаючи, пішов Георгій до Павла Кириловича… Допоміг Сич. І став Георгій будівельником. Спочатку підсобним робітником, а згодом уже й стіну класти довірили.

Найщасливіші роки не йдуть, а летять

В юності завжди тягне у незвідані світи. Не оминуло це й Георгія – спокусився великим містом. Заїхав аж у російський Нижній Новгород (на той час – Горький), де вже жила його рідна сестра. Там і зустрів красуню-росіянку Соню, яка стала і його єдиною любов’ю, і матір’ю його трьох синів, і незагоєною раною в серці.

Через кілька років разом із Сонею повернувся у Мену. Працювали, будувалися, народжували і ростили синочків. У радісних клопотах і взаємній любові летіли роки, як вітер широким полем.

Не чекали біди, а вона прийшла несподівано: у 45 років Соні не стало, вбила невиліковна хвороба. З тих пір став своїм синам і за батька, і за матір. І засвоїв життєву аксіому, в істинності якої впевнений і на схилі своїх літ: справжня і незабутня любов – перша.

До Бога хилиться душа

Своїх синів Георгій Сова вчив жити на світі так, як колись і його вчила мати – з Богом у серці, ближніх любити і нужденному помагати. Може, тому й склалися їхні долі щасливо: зараз усі в столиці, успішні підприємці. Не забувають ні батька, ні малої батьківщини. Спонсорують у Мені одну з місцевих футбольних команд, заасфальтували частину вулиці до батьківського обійстя, виступають благодійниками там, де вважають за необхідне.

Але найбільша їхня турбота – батько. Бо здоров’я у Георгія Гавриловича уже не те. Адже, повернувшись у Мену після Нижнього Новгорода, працював спочатку в «Міжколгоспбуді» – скільки новобудов пам’ятають його руки! А потім – кочегаром, сторожем, двірником і одночасно будівельником.

Ніч відчергую, посплю трохи, а тоді за роботу. Люди знали мене як гарного будівельника і багатьом хотілося, щоб саме я мурував їхнє житло, згадує Георгій Гаврилович. – Бувало, що вже з осені чергу створювали, у кого попереду робитиму весною. У Мені є вулиця, де всього дев’ять будинків стоять, сім із них – моєї роботи. А скільки всього збудував і в місті, і в районі – точно не знаю. До трьохсот ще рахував, а тоді збився й перестав.

Георгій Гаврилович все життя ходив до церкви. Робить це і зараз – в неділю і на свята обов’язково. Бере активну участь у житті Свято-Георгіївської церковної громади Київського патріархату. Нині чи не найбільша його турбота – допомогти у будівництві нового приміщення храму. Для отця Володимира він нині і порадник, і права рука на вже розпочатому будівництві. Бо ж такого досвіду, як у Гавриловича, ще треба пошукати – і будівельного, і життєвого.

Коментарі закриті.