Колись коваль був найшанованішою людиною у суспільстві. Вважалося, що він володіє магічними здібностями і є лицарем духу. Мистецтво приборкувати метал формує світогляд коваля, зміцнює дух і запалює серце. Про людину міцного духу і гарячого серця Сергія Василенка з Мени і буде наша розповідь.

Любов до металу

Ковальство, як вид мистецтва, проходить крізь сивину віків, але при цьому і досі не втрачає своєї первісної краси. Воно здавна відоме багатьом народам світу. Виробництво заліза та його обробка методом гарячої ковки були знані на землях сучасної України ще задовго до нашої ери. При цьому кожен коваль знав особливості обробки різних сортів сталі, численні хитрощі і секрети, відомі іноді тільки йому самому.

Майже в кожному селі були розташовані, як правило, на околиці, кузні – зрубні, вкриті гонтом або дошками будівлі, у яких були горно, закріплене на вертикальній колоді ковадло (наковальня), точило, корито з водою для гартування та охолодження виробів. Ковальський промисел в Україні існував аж до середини минулого століття. Та науковий прогрес не стоїть на місці: традиційний інструмент коваля замінили машини і механізми. Нині мало є бажаючих качати м’язи не в спортивному залі, а з молотом біля наковальні. Та не завжди було так…

Народився Сергій Василенко в Мені. Закінчив школу ім. Т.Г.Шевченка, вивчився на механізатора. З дитинства відчував потяг до металу: доки однолітки м’яча ганяють, Сергійко із залізяччям вовтузиться.

– Звідки в мене це, навіть не знаю, – трохи ніяковіючи, посміхається Сергій Григорович. – Начебто і в роду ковалів не було. Батько – майстер, але не по металу, а по лозі. Працював на фабриці лозяних виробів, вміє і крісло, і стілець, і столик гарний зробити. Мені ж подобалася робота з більш міцним і довговічним матеріалом – металом.

Ковальська жилка

У 1991 році прийшов Сергій Василенко трактористом до тодішнього колгоспу ім. І.Д.Си­доренка. Орав землю, інші сільськогосподарські роботи виконував та приглядався до праці колгоспного коваля, став його помічником.

– Ковалем був тоді нині вже покійний Петро Москалець, – згадує Сергій. – Саме Петро Никифорович побачив у мені жилку ковальську, навчив правильно молота в руках тримати, відчувати метал, з яким працюєш.

Уже понад десять років минуло, як Сергій Василенко став повноправним ковалем (хоча й зараз за необхідності сідає на трактор). Перебирає борони, клепає лемеші для плугів, скоби, зубила робить, ремонтує необхідний реманент. Ворота, паркан декоративний – також не проблема, був би метал необхідний та замовлення. А майстерність та натхнення є.

Ось недавно разом зі Сергієм Шафаренком виковали справжнє диво – букет троянд у вишуканій вазі. Вправність людських рук і відгомін чистої душі перетворили шматок заліза на чарівну квітку. Торкаєшся рукою до холодних пелюстків – і навіть не віриться.

Справи житейські

І наскільки в «спілкуванні» з металом Сергій Василенко несхитний і цілеспрямований, настільки ж в житті спокійний і з м’яким характером. По господарству все робити вміє, з горілкою та тютюном дружби не водить, має власний будинок та легковий автомобіль, а от «другої половинки» до цих пір ще не знайшов.

– Та не вмію я дівчатам та молодицям у вічі лізти, побрехеньками всілякими підманювати, таким уже сором’язливим вдався, – говорить 38-річний парубок. – Мабуть, ще доля моя десь ходить…

Селяни з великою пошаною ставилися до ковалів, як до чарівників-добродіїв, що володіють складним і таємничим мистецтвом перетворення металу на ті чи інші речі. В них бачили захисників від лихої сили, ковалів людської долі. Тож хочеться сподіватися, що вже скоро коваль Сергій і для себе виготовить дзвінку підкову сімейного щастя та благополуччя.

Коментарі закриті.