Ремесло шорника – спеціаліста по виготовленню кінської збруї та упряжі – для сучасної Менщини така ж дивина, як екзотичні птахи в зоопарку. Коника замінили трактори і мотоблоки, життя і побут міняється. Вже навіть коваля по району днем із вогнем не знайдеш. А хороший шорник, виявляється, живе у самісінькому райцентрі.
Кому марки, кому – коні
Сергій Головач народився і виріс у Мені, тут і живе зараз зі своєю родиною. Свого часу закінчив міську школу ім. Леніна (стара назва районної гімназії), потім поїхав до Бобровиці вчитися на зоотехніка.
– І не довчився, – згадує чоловік. – Весела компанія і надто вільне життя не дали. Слава Богу, згодом взявся за розум, думаю: «Що ж ти робиш? Як далі у світі жити збираєшся?» Покинув чаркування, одружився, діточки пішли.
Зараз у господі Головачів аж сонячно від дитячого сміху: три донечки-красуні Дана, Анна і Софія та син Данилко прикрашають батькам життєві будні. Сергій з дружиною Аллою діток ростять, хазяйству лад дають. Мають з півгектара землі, кілька корів, телиць. А ще коня Буяна. Та це вже окрема історія…
– Скільки себе пам’ятаю, завжди мені різна худоба подобалася, особливо коні, – розповідає господар. – Ще в дитинстві додому усіляку збрую стягував. Випрохаю у конюхів старого хомута, сіделко чи вуздечку, сам підремонтую. Отака у мене колекція збиралась: кому марки, а мені – коні.
Та й не диво, що малий Сергійко таке захоплення мав. Його дід Степан (материн батько) був знаним шорником, у колгоспі імені Сидоренка шив і ремонтував кінську збрую. Придивлявся й онук до дідового «чаклування».
Збруя для… Януковича
– Мені десь років 13–14 було, коли батько на день народження лоша подарував, – продовжує розповідь Сергій. – Правда, воно у діда росло, але ж я мало не щодня до нього навідувався. А коли вже почав сам хазяйнувати, власного коня завів. Тоді час такий був – коней люди тримали досить багато, а збрую взяти ніде. Згадав я своє дитяче захоплення, згодом воно у справжнє ремесло перетворилося, почав завдяки йому заробляти.
Знаючи хист Сергія та його любов до коней, одного разу земляк запропонував піти на роботу в кінну міліцію до Києва.
– Міліціонером я себе не відчував, отже від пропозиції відмовився, – пояснює Сергій Анатолійович. – Але побував на Київському іподромі, де та кінна міліція дислокується, познайомився з шорниками, котрі там працювали. Правда, не стільки навчився чогось нового, скільки їм рекомендації давав: дядьки дисципліновані, працьовиті, але до цього хіба що міліцейські портупеї та кобури для пістолетів шили. Деяка співпраця налаштувалась.
Сергій тоді мав свій, як каже сміючись, «торбовий бізнес»: купив обладнання, матеріали, шив збрую і в торбі возив у Київ, вишукуючи збут серед приватників або державних власників коней. Інколи директор іподромної шорної майстерні підкидав нестандартні замовлення.
– Наприклад, очікують якогось високого гостя, хочуть його покатати з вітерцем, а гарної збруї нема, – розповідає співбесідник. – Тоді мені замовлення робили. Одного разу навіть довелося збрую на поні шити. Як згодом довідався, поїхала моя робота в Межигір’я, казали, Янукович для онуків тих маленьких конячок придбав.
«Відповідаю за ноги»
Із 2007 року Сергій Головач працює в туристично-готельному комплексі «Бреч», що в Корюківському районі.
– На перших порах був і конюхом, і їздовим, і шорником, – посміхається майстер. – Коней об’їжджав, відвідувачів катав на кареті. Але потім власник комплексу вирішив, що коні це не тільки хобі й прогулянки для гостей, а й спорт. Почали закуповувати бігових, набирати професійних жокеїв. Я навіть звільнятися хотів, адже у кінному спорті нічого не розумію. Заспокоїли: «Не переживай, для тебе робота завжди знайдеться». З 2009 року займаюся підковуванням коней, так би мовити, відповідаю за ноги. Від шорництва відійшов, хоча під замовлення ще можу будь-яку збрую пошити. То робота кропітка, може, трохи і нудна, але для мене цікава і приємна.
