Остапівка – село, яке знаходиться за Десною і підпорядковане Макошинській територіальній громаді. Офіційно, за паперами селищної ради, до складу Остапівки входять ще два населені пункти – Рожківка і Котичка. Усього у трьох хуторах живе 118 чоловік.

Торгові пристрасті

У Остапівці був колись магазин товарів повсякденного попиту. Там можна було купити найнеобхідніше – хліб, сіль, цукор, сірники. Тоді у споживтоваристві порахували і визнали, що ця торгова точка є збитковою і утримувати продавця не варто. Магазин закрили на три замки.

Натомість попросили Ніну Федоренко з Котички, яка на той час працювала продавцем у сусідньому Червоному Маяку, аби вона власним конем привозила хуторянам хліб і до нього. Так воно і було до того часу, доки остапівці не почали купувати товар у заїжджих приватників. Привезе Ніна Миколаївна в Остапівку усе те, що люди просили, а вони не беруть, бо уже купили. Жінка й відмовилися торгувати в селі.

Як жили-виживали остапівці без найнеобхіднішого – тільки вони самі знають. Хто здоровіший – їхав у Борзну чи Ядути, підприємці іноді завертали до хуторян.

Згодом приміщення замкнутого магазину продали, на його місці поріс бур’ян, і сліду не лишилося. Натомість, як розповіли остапівці, одна підприємлива людина з Ядут купила у хуторі хату і облаштувала в ній торгівлю. Хліб тепер у задесенців є. І не тільки він.

Важка дорога до науки

Остапівка – хоч і не перспективне село, однак у трьох сім’ях ростуть школярики. Свого навчального закладу на хуторі нема давно, тож дітки змушені добиратися на навчання у Ядути, що на Борзнянщині. До Макошинської школи малим остапівцям ніяк дістатися – на заваді стоїть річка з усіма її проблемами.

Отож двоє батьків, у котрих є власні авто, по черзі возять своїх дітей до школи. Забирають ще й учнів з третьої родини, в якої машини нема. Взимку, коли дорога закидана снігом, один з батьків, завідувач сільського фельдшерсько-акушерського пункту Іван Калинський, до власного трактора чіпляє саморобний снігоочищувач і ним розчищає шлях.

Із сусідньої Майорщини, яка за півтора кілометри від Остапівки, дітей забирає шкільний автобус. А цих, хутірських, водій не бере, каже, що не має такого права, бо вони не з Борзнянського району.
Отакий шлях дітвори остапівської до науки.

Хуторяни, як і всі селяни, тримають у своїх обійстях корів. Молоко здають нині ніжинським заготівельникам.
– Нам більше подобалося працювати з Куликівським молокозаводом, той розраховувався за здану продукцію вчасно, – кажуть остапівці. – Як замете, то і не їде ніхто по бездоріжжю, тоді виливаємо молоко поросятам.

Ні порома, ні човна

Жителі малого села звикли самі справлятися з житейськими негараздами. Але одна проблема болить їм найбільше. Справа в тім, що на шляху, яким Десною курсував пором, річка намила такий собі піщаний острів. Човном його можна обминути, а поромом – ніяк.

Поромна переправа тепер знаходиться за сім чи вісім кілометрів від старої, і хуторяни опустили руки у безвиході. З Остапівки до колишньої переправи є дорога з твердим покриттям, і відстань з села до порому була близько кілометра. Тепер же треба ямами та ярами долати чималий шлях кущами та верболозами.

– І плата за переправу зросла, – каже колишній бригадир Михайло Михайленко, – мені, аби з’їздити у Макошине своїм «Москвичем» і повернутися додому, треба заплатити 40 гривень та плюс бензин. І що я встигну зробити у селищі чи Мені, якщо поромщик працює з 9-ої до 15-ої години? Якщо запізнюся, до Остапівки треба буде їхати через Сосницю і Борзну.

Це коли у особистих справах – щось купити, довідку взяти. А якщо раптово хтось захворів з хуторян, хто допоможе? Першу невідкладну допомогу надасть місцевий фельдшер, а коли терміново потрібна операція? До Борзни 35 кілометрів треба подолати.

– До порому «швидка» під’їхала б, хворого забрала, але ж переправа не цілодобово працює, – журяться хуторяни.

Один чоловік з Рожівки згодився був власним човном доставляти земляків на інший берег. Обговорили графік роботи човняра, зійшлися на оплаті – 300 гривень на місяць. Відпрацював чоловік справно відведений строк, а йому заплатили тільки половину. Човняр не захотів за такі гроші далі працювати.

– Ні селищна рада, ні існуюче сільгоспформування не мають коштів, аби утримувати човняра, – сказав «Нашому слову» Макошинський селищний голова Валерій Кравцов. – Нехай жителі хуторів домовляються і вирішують проблему оплати самі. Тоді всі були згодні платити, а коли чоловік знайшовся і погодився перевозити, не всі схотіли гроші викласти. Мовляв, «я раз у рік їжджу, нащо я буду щомісяця гроші платити?» Хтось каже, що йому його діти все привезуть, що і човен йому не треба. Тож найбільша проблема задесеньских жителів залишається.
***
Жоден населений пункт – великий він чи такий, як оці, задесенські, – не живе без проблем. Така закономірність. Десь не горять нічної пори ліхтарі і не вивозиться вчасно сміття – уже невдоволення громади. А десь дороги розбиті вщент і автобуси не їздять – теж є нарікання. Задесенці ні автобусів, ні ліхтарів, ні урн для сміття не просять. У них проблеми свої, на які місцевій владі заплющувати очі і пускати все на самоплив не можна.

Коментарі закриті.