Рік тому, 26 листопада, у сумні для України осінні дні пам’яті жертв голодоморів, на 72-му році життя перестало битися неспокійне серце незабутньої Параски Королюк – народного символу Майдану, а також символу української жіночої Долі.

Останні роки свого немолодого вже життя, а саме від часу Майдану,  Параска Василівна провела, в основному, у столиці держави, у Києві, а ще точніше – на Майдані Незалежності. Це був її власний пост №1, який вона покидала лише у дні недуги.

Вроджена мудрість та життєвий досвід підказували їй – саме тут вирішуватиметься доля народу, а отже, і доля її доньок, її онуків. Вона, як і сотні тисяч  українців, вірила, що  її участь у політичних подіях тих днів була необхідною, була важливою. І це не було зухвалою переоцінкою власної ролі,  про це говорять відзнаки, які ця проста українська жінка мала від влади, – почесний знак «Гвардія Революції» та орден Княгині Ольги ІІІ ст.

Та того разу, минулої  осені, занедужавши та, можливо, маючи сумні передчуття, Параска Василівна попросилася  додому   –   на Тернопілля,  у рідну хату, у рідне серцю село Дорогичівка. Там, в оточенні рідних, Параска Василівна Королюк і завершила своє трудне та славне життя.

Українська жінка Параска Королюк, невтомна трудівниця, любляча мати і бабуся, палка патріотка і невтомний борець за правду, за свою правду – вона була найпомітнішим явищем Майдану.

Її життя… Їй було півтора роки, як помер батько, а її мати була  інвалідом з дитинства. Тяжко хворіючи, мати часто надовго полишала домівку, бо ж потрібні лікарні і тоді знаходилися у містах, далеко від рідного села.

В таких умовах пройшло життя маленької дівчинки. Учитися у школі було непросто – ні взуття, ні одягу, ні статків. Після шести класів навчання почався трудовий життєвий шлях маленької Параски. Перше місце роботи – рільнича бригада. У бригаді нічого не платили, лише записували трудодні. Тож попросилася у доярки. Голова колгоспу, після деяких вагань – воно ж ще дитина! – дозволив перейти на ферму дояркою.

А у свої сорок років Параска Василівна вже  й трудового стажу, заробленого і на Харківщині, і на Дніпропетровщині, та й по усьому огрому Радянського Союзу мала вже майже 26 років. Так було і тепер є – Тернопільщина на заробітки була слабенькою завжди, тож загоняли злидні людей у чужі близькі та далекі краї.

З теплотою згадувала Параска Василівна свої вимушені мандри по українських та загальносоюзних робітничих майданчиках.

– Люди, – казала, –  що мені траплялися у чужих світах, такі хороші! Мене любили усюди, ніхто не кривдив! І я їм віддячувала щирою приязню та сумлінною працею.

Маючи на руках вже трьох дочок – Ганю, Світлану і Марічку –  покладатися мала лише на себе, бо її чоловік помер ще молодим, залишивши її удовою. Гірко згадувала Параска Василівна, що цьому допомогла також і оковита, комусь друг, а більшості – ворог. От тоді й скористалася маминою порадою поїхати у дальші світи та щось заробити трохи для своїх дівчат на майбутнє. Мама допомогла  доглянути дівчаток, а  Параска Королюк  подалась між люди на нові професії та в пошуках інших, нових  можливостей.

Серед  іншого,  неблизький світ  –   лісозаготівлі у Архангельську, у Томську. Заробила Параска Василівна по тих Сибірах  два вагони лісу. Раділа, бо тепер було з чого ставити нову хату. Старша донька  саме готувалася до весілля.

А далі – тринадцять років у Казахстані. Звідти привезла купу грошей, у рублях, долари тоді тут ще не ходили. Донькам наділила по п’ять тисяч. На радощах, що народилася онука, купила коштовну статуетку Божої Матері, решту грошей поклала на рахунки до Ощадбанку – для дітей, для онуків – а онуків у неї, дякувати богові, було шестеро. І як же вона  засмутилася, коли з часом остаточно переконалася, що ті заощадження згинули без вороття!

Тож на Майдан Параска Василівна мала великі надії – дуже несправедливим їй видалося її життя, та хіба тільки її? Пошук правди, віра у близьку перемогу на шляху до кращої долі для її дітей, для її села, для її України – ось ідея її Майдану.

У народі її вважали справжнім народним депутатом. Для себе вона мало що домоглася, та чи й домагалася, а от до шести сіл на Тернопільщині завдяки її наполегливості та новим зв’язкам у впливових колах газ таки провели. Можна згадувати і її клопотання про земляків, які потребували медичних консультацій, можна згадувати  ще і ще…

Кілька років тому Параска Василівна двічи  гостювала у мене  в Макошине, що на Менщині.  Її радо вітали і в сім’ях, і на святі Івана Купала. До свята Купала вона сплела  кілька чудових купальських вінків, які ми подарували місцевим дівчаткам, учасницям святкового дійства.

Подзвонивши після свята найменшій з дочок,  вона захоплено оповідала: “Марічко! Я так далеко заїхала! Це село Макошине, десь на півночі». Звертаючись до мене – «де то воно є?» –  «Це аж Чернігівська область! Й-ой, Марічко, аби ти бачила, які тут люди хороші, вони такі самі, як і в нас! А як вони Івана святкують! У нас так, певно, святкували, хіба як мої батьки ще молодими були!»

Її охоче слухали і на святі, і під час застілля у  громадській організації «Нащадки Аратти», і на господарському подвір’ї, де на честь такої гості  на вугіллі доходив святковий шашлик.

Сільські хлопчаки, зуздрівши її за парканом гостинного двору, прибігали сфотографуватися з нею на мобільні телефони і щиро раділи такій події.

Їй було що розказати, а нам було що послухати. Бо її доля – це, на жаль, майже типова доля звичайної української сільської жінки, жінки-трудівниці, яка має в житті надію не на державу, і навіть, як частенько бува,  не на батька своїх дітей – а лише на себе. Жінки, яка живе вірою і любов’ю, працею і надією на іншу правду життя, іншу справедливість, і на мудрість народних поводирів.

Мова у неї була образна, часто римована. Запам’яталося: «А біда ходить не одна. Біда ноги має – туди-сюди повертає».

Можливо, що комусь Параска Василівна, або просто баба Параска, як її знав Майдан, видавалась надто наївною. Але хіба вона була більш наївною, ніж лицар Дон Кіхот? Але ж останній є абсолютним  лідером  прихильності європейської читацької аудиторії . Відомо, що загальний наклад різними мовами «Дон Кіхота» Сервантеса  за останні чотириста років видань поступається лише Біблії.

І статки у Параски Василівни були цілком лицарськими – пенсію свою у 600 гривень вона ділила порівну на трьох дочок та їхніх діточок, а сама намагалася з Божою поміччю перекрутитися на 80 гривень, які мала як  додаток до пенсії за орден «Княгині Ольги».

На Київському  Майдані вона мала багато друзів, які і допомагали їй виживати. Це приблизно те саме, що мав справжній ідальго: спис, старовинний щит, шкапу Росинанта та вірного друга.

Прощаючись, Параска Королюк завжди звертала до громади такі своїх віршовані рядки: «І най вас охороняє Ісус Христос і Мати Божа, Божа Ласка. Цього вам усім бажає Королюк Параска!»

Збережемо про неї світлу пам’ять.

Ольга ПУГАЧ, Київська «Просвіта» ім. Т. Шевченка, для “Нашого слова”.

Коментарі закриті.